Один вибух, три евакуаційні шпиталі й хірурги з двох континентів, які об’єдналися біля операційного столу в Дніпрі, щоб повернути пораненому бійцю право стояти на власному весіллі.
ДНІПРО — «У неділю мала приїхати майбутня теща», — Олексій усміхається так, ніби ми говоримо не в палаті реанімації лікарні Мечникова, а десь на кухні за чашкою чаю.
За кілька хвилин він почне говорити про відкритий перелом, інфекцію, десятки операцій і місяці лікування. Але спочатку розповідає про весілля.
Йому двадцять три. Він народився в Черкасах, рано втратив батька. Мама сама тягнула трьох дітей у крихітній квартирі в Кривому Розі. Після навчання Олексій мав працювати електриком на водоканалі, але виникла проблема з пропискою — довелося зайти до військкомату.
«Ну, куди вже діватися», — знизує плечима.
Так у 19 років він опинився на строковій службі. Без красивих гасел про обов’язок він чесно каже: «Пройшов усе, що треба було». Став зв’язківцем, сержантом за духом, якщо не за званням — тим, до кого йшли, коли «лягав» зв’язок або плуталися карти. Коли на початку 2024 року він потрапив до бойової бригади на Лиманський напрямок, усе набуло іншої ваги. Потім була Донеччина, згодом — Сумщина.
Саме там, між ротаціями й чергуваннями, він зустрів її. Батьки його фронтового товариша підгодовували підрозділ домашньою їжею. Під час одного з таких візитів Олексій познайомився з їхньою донькою. Коли дружба переросла в щось більше? Олексій лише посміхається: «Тепер усе йде до того, щоб одружитися».
Він планує весілля так природно, наче йдеться про плани на вихідні. Хоча за вікном палати шумить прифронтове Дніпро, а з його власної правої ноги стирчать медичні штифти.
День, коли все змінилося
Того дня вони поверталися із завдання. Дорога була знайомою, найнебезпечніше, здавалося, залишилося позаду. Але війна б’є тоді, коли починаєш вірити, що все закінчилося.
«На дорозі нас уже чекали два FPV-дрони. Засідка», — згадує Олексій.
Один безпілотник висів попереду, інший наздоганяв машину ззаду. Побратим відкрив вогонь на ходу. Лічені секунди, свист, вибух упритул.
Машина різко зупинилася. Хлопці почали вистрибувати на асфальт. Олексій теж намагався вибратися, але права нога просто не витримала ваги тіла. «Я подумав, що прилетів якийсь осколок». Він спробував підвестися ще раз — безрезультатно. Вибух практично зруйнував значну частину кістки.
Перший турнікет від шоку випав із рук. Другий вдалося затягнути самостійно. Пізніше лікарі скажуть, що артерія дивом залишилася цілою — розпечені уламки пройшли в міліметрах від магістральних судин. Це «везіння» і стало єдиним квитком для порятунку ноги.
Про себе Олексій майже одразу перестає говорити. Він перераховує екіпаж: один побратим загинув на місці, іншому розірвало руку й ампутували три пальці, третій дістав важку контузію.
«Один уже повернувся на службу, — коротко кидає Олексій. — Інші ще лікуються».
Далі була розмита, заліта анальгетиками череда евакуацій: прифронтовий стабпункт у Запорізькій області, шпиталь, апарати зовнішньої фіксації, і, нарешті, реанімація лікарні імені Мечникова — одного з головних центрів, куди евакуюють найважчих поранених із фронту.
«Великий дефект — не показання до ампутації»
«Я дуже добре пам’ятаю Олексія», — каже ортопед-травматолог Максим Макаренко. Через його операційну пройшли тисячі мінно-вибухових травм, але цей випадок був особливим.
«Зазвичай пацієнти з настільки зруйнованою кінцівкою мають політравму: ушкодження голови, розірвані легені чи живіт, — пояснює лікар. — У випадку Олексія постраждала лише нога. Решта організму була цілою. А це означало, що ми маємо біологічний ресурс боротися за кінцівку, а не просто рятувати життя швидкою ампутацією».
Саме в цей час до Мечникова прибула американська медична місія проєкту Co-Pilot від фонду Razom. До операційної Макаренка увійшов доктор Крейг Сільвертон — американський ортопед із колосальним досвідом воєнної хірургії. Разом вони провели кілька етапів очищення рани від некротичних тканин та встановили цементний спейсер — тимчасову конструкцію, яка замінила втрачений фрагмент кістки, стримувала інфекцію та готувала ногу до майбутньої реконструкції.
Коли стан Олексія стабілізувався, його перевели до Вінниці — шпиталь Мечникова мав звільняти ліжка для нових поранених, що щогодини надходили з нуля.
Перед від’їздом лікар і пацієнт обмінялися номерами. Формально історія завершилася, але Олексій продовжував щотижня надсилати Макаренку у Viber рентгенівські знімки, результати аналізів та фотографії перев’язок. Коли у Вінниці лікарі заговорили про можливість евакуації Олексія на лікування за кордон, хлопець написав у Дніпро.
«Якщо довіряєш — приїжджай до нас. Скоро знову працюватимемо з американцями», — відповів Макаренко. «Я до вас», — написав Олексій.
Три слова, які важили більше за будь-які медичні консиліуми.
Трансатлантичний консиліум
За кілька тижнів Олексій знову лежав на операційному столі в Дніпрі. Цього разу до команди долучився професор Роман Гайда — американський ортопед українського походження. Його батьки емігрували до США після Другої світової війни, але виховали сина в українській культурі. Гайда за плечима мав службу в армії США, тисячі операцій та лікування поранених у Перській затоці, Іраку та Афганістані.
«Якщо поєднати моє походження, військову медицину і досвід бойових травм, я просто не міг не приїхати», — каже доктор Гайда. Проте слово «місія» він не любить.
«Я приїжджаю працювати разом із ними, а не вчити. Українські лікарі сьогодні мають унікальний досвід, якого немає більше ніде у світі. Ми навчаємося одне в одного».
Напередодні операції Олексія Макаренко та Гайда годинами сперечалися біля рентгенівських знімків. Вони не ділилися на «іноземних зірок» та «місцевих лікарів» — це була одна команда, що шукала технічне рішення для майже неможливого випадку.
«Такі операції завжди залишають багато невизначеності. Наше завдання — зробити все можливе, щоб пацієнт отримав шанс повернутися до нормального життя» – говорить Роман.
Великий кістковий дефект, перенесена інфекція та ризик ускладнень означали, що гарантій немає.
«Ми йшли до цього дня кілька місяців, — каже Макаренко. — Найбільше хотілося, щоб Олексій отримав шанс знову стати на ноги».
Фотографії інших
З моменту тієї операції минуло кілька місяців. Вона пройшла успішно. Ампутації вдалось уникнути Реконструктивна хірургія — це довга гра, і Олексій зараз проходить реабілітацію і вже ходить з одною милицею.
«Найбільша радість для хірурга настає не тоді, коли закінчується операція, — посміхається Максим Макаренко. — А коли пацієнт вперше встає на ноги. Саме тоді розумієш, заради чого все це було».
Для Романа Гайди ця історія стала символом того, чим насправді є проєкт Co-Pilot — не просто благодійністю, а рівноправним партнерством, де американські технології поєднуються з титанічним, конвеєрним досвідом української війни.
Коли ми прощалися з Олексієм і попросили його надіслати кілька фотографій для цього матеріалу, він не задумуючись відповів: «У мене є фото з побратимами. Надішлю».
Не свої фото. Побратимів.
За кілька годин розмови він жодного разу не поскаржився на біль чи долю. Він згадував хлопців, маму, наречену, лікарів у трьох містах і медсестру Настю, яка одного разу принесла йому в палату домашній яблучний рулет.
Коли ми йшли, він знову заговорив про тещу та весілля. Боротьба хірургів із двох континентів навколо його розтрощеної ноги насправді була боротьбою не за кістку чи м’язи. Це була боротьба за те, щоб двадцятитрирічний сержант зміг стояти на власному весіллі на повний зріст.
