Понад 50 медичних командирів і бойових медиків з різних підрозділів корпусу “Хартія” зібралися разом не для того, щоб просто обговорити роботу медичної системи. Вони зібралися, щоб чесно подивитися на те, як вона працює насправді в умовах, де рішення приймаються за секунди, а помилки коштують життя.
Разом із 2-м корпусом Національної гвардії України «Хартія» та партнерами команда Razom провела WORKSHOP, який зібрав в одному місці людей із реальним досвідом і дав їм простір для відвертої розмови. Розмови про те, що не працює. Про те, що потрібно змінювати. І про те, як зробити систему такою, що рятує більше життів.
Учасники працювали в групах, але дуже швидко стало зрозуміло: теми різні, а проблема одна. Система працює нерівномірно. Десь вона сильна, десь тримається на людях, а десь просто не встигає за реальністю війни.
Особливо гостро це відчувається там, де починається евакуація. Багато учасників прямо говорили про те, що найдовший і найскладніший етап – це саме транспортування пораненого. Шість годин і більше – не виняток, а реальність. І саме в цей час накопичуються всі ризики: втрачається інформація, закінчуються ресурси, погіршується стан пацієнта. У відповідях це повторювалося знову і знову – довга евакуація сьогодні є одним із найкритичніших факторів, який визначає, чи виживе людина .
Паралельно з цим проявляється ще один виклик – передача інформації. Навіть коли є чіткий алгоритм, на практиці кожен підрозділ працює по-своєму. Один із учасників сформулював це дуже просто: інформацію передають і фіксують по-різному. У результаті наступна ланка отримує неповну або неточну картину і змушена приймати рішення в умовах невизначеності .
Не менш складною виявилася і тема інфузійної терапії. У теорії існують протоколи, але реальність значно жорсткіша: відсутність препаратів крові, холод, обмежені ресурси і затримки евакуації. Частина учасників прямо сказала, що алгоритми, які виглядають правильними на папері, в польових умовах часто є занадто складними для застосування. І це ставить під сумнів не самі знання, а їхню адаптованість до війни.
Схожа ситуація і з конверсією турнікетів. Попри те, що сам алгоритм загалом зрозумілий, на практиці рішення часто не приймається вчасно. І причина тут не лише в техніці чи знаннях. Ключова проблема – відсутність впевненості діяти. Учасники прямо говорили про те, що медики і бійці часто вагаються навіть тоді, коли для конверсії є всі умови. Це створює затримку, яка може коштувати як кінцівки, так і життя. І саме тут WORKSHOP дав важливе розуміння: рішення цієї проблеми лежить не лише у стандартах чи інструкціях, воно починається з навчання.Конверсія має бути не «складною медичною процедурою», а відпрацьованою навичкою, зрозумілою і доступною для кожного, хто працює з пораненим у перші хвилини. Саме спуск цієї навички на базовий рівень підготовки може перетворити знання на дію.
“Це не про ще одну конференцію. Це про формування нового підходу до медичного забезпечення в умовах сучасної війни та побудову системи, яка відповідає реальним викликам фронту. Головний результат — це не лише обмін досвідом, а створення постійної платформи взаємодії та напрацювання рішень, які напряму впливають на виживання та боєздатність.” — начальник медичної служби 2 корпусу НГУ «Хартія» Богдан Корильчук.
Але, мабуть, найважливіше, що показав цей WORKSHOP – проблема не в тому, що медики не знають. Проблема в тому, що вони не завжди мають можливість ці знання реалізувати. У відповідях учасників постійно повторювалися одні й ті самі бар’єри: брак часу на навчання особового складу, нестача обладнання, невідповідність нових стандартів чинним наказам, кадровий дефіцит.
І водночас у цьому всьому є дуже сильний позитивний сигнал. Майже всі учасники відзначили, що саме спільна робота і обговорення з іншими підрозділами дали їм нове розуміння і практичні рішення. Люди, які щодня працюють у різних умовах, змогли синхронізувати свої підходи і побачити, що проблеми у них спільні – а значить, і рішення можуть бути спільними .
Це, можливо, і є головний результат цієї зустрічі. Не протоколи і не списки рекомендацій. А поява спільного поля, в якому можна говорити відверто, обмінюватися досвідом і будувати систему не зверху вниз, а зсередини.
Бо медична система в умовах війні – це в першу чергу про узгодженість дій. Про те, наскільки швидко і точно люди розуміють одне одного. Про те, чи є у них ресурси і чи довіряють вони власним рішенням. І врешті – це про дуже просту річ, про те, чи виживе людина.
Саме заради цього і відбуваються такі зустрічі. І саме тому вони мають ставати не винятком, а частиною системної роботи.