Під час третього етапу проєкту, який тривав із 12 до 16 серпня 2026 року, Ольга разом з іншими експертами оцінювала культурні проєкти, зокрема з погляду роботи з чутливими темами, травматичним досвідом, вразливими групами та особистими історіями. Її участь дала можливість побачити сучасну українську сцену не лише з глядацької зали, а й зсередини — та простежити, як вона змінюється під впливом війни.

«Тисячовесна» — державний проєкт підтримки української культури

«Тисячовесна» створена, щоб підтримати митців і креаторів, які створюють український культурний контент, розповідають українські історії та зміцнюють культурну стійкість суспільства. Ще одне завдання проєкту — створити українське інформаційне середовище для зростання і розвитку молоді. Проєкт ініціював Президент України Володимир Зеленський. За його виконання відповідають Міністерство культури України та Офіс Президента України. До другого етапу конкурсу пройшли 282 проєкти. У кожній секції були експерт з інклюзивності та психолог — консультант з етичності.

Як війна змінює український театр

На прикладі роботи над «Тисячовесною» виразно видно, як український театр зміщує фокус на людиноцентричність та інклюзивність — і фізичну, і ментальну. Сурдопереклад, тифлокоментування та фізична доступність простору перестають бути «послугою за запитом». Вони стають частиною художньої концепції та поваги до глядача.

Змінюються і теми. Найчастіше порушуються питання, що резонують із сучасною українською реальністю та історією: досвід війни, його опрацювання, реінтеграція ветеранів, втрата та сімейні історії. Поряд із цим сцена переосмислює класичні твори на сучасний лад і повертає імена видатних письменників та культурних діячів, зокрема представників Розстріляного Відродження.

«З психологічного погляду таке повернення коріння та осучаснення спадщини свідчить про деколонізацію нашої ідентичності. Ми вчимося бачити й відчувати себе не крізь нав’язані чужими наративами стереотипи, а через власну глибину, гідність та автентичну історію», — зазначає Ольга Угрин.

Водночас зникає потреба загортати складні й болючі теми у спрощену, псевдотрадиційну обгортку, яку раніше часто називали «шароварщиною». Помітно більше стало й самих театральних ініціатив. Серед них — незалежні колективи та Театр Ветеранів, які прагнуть у власний автентичний спосіб говорити з глядачем про те, що болить і хвилює просто зараз.

Поряд із ними — театри ляльок, терапевтичні казки, етнофестивалі, телевистави, постановки за українськими бестселерами, переосмислена класика та відновлення вистав, яких роками не було на українських сценах. Тобто український театр не звужується до «театру війни». Навпаки — він розширює теми, формати й аудиторії.