Як українська команда екстреної медичної допомоги стала абсолютним переможцем чемпіонату в Норвегії

Published: 15 Вересня, 2026

Українська команда екстреної медичної допомоги (ЕМД) здобула найвищий результат на десятому Національному чемпіонаті Норвегії серед бригад ЕМД — EMSNOR26.

Змагання відбулися 30–31 серпня 2026 року в Єссгаймі. Цьогоріч організатори вперше запросили міжнародні команди з України та Данії. Загалом участь у чемпіонаті взяли 13 команд із трьох країн.

Україну представляли лідерка команди Олена Воловик, а також Роман Гук і Вадим Кошлак.

Протягом чемпіонату учасники пройшли 13 складних сценаріїв, максимально наближених до реальних викликів. Українська команда отримала титул Best International Team і набрала 1107 балів — найбільше серед усіх учасників. Найкраща норвезька команда Helse Stavanger HF завершила змагання з результатом 1065 балів.

До чемпіонату українських медиків готувала Галина Цимбалюк. У Норвегії вона також уперше працювала у складі міжнародної суддівської колегії. Галина є випускницею Mini MBA — лідерської програми з розвитку управлінських компетенцій для керівників медичних підрозділів СОУ. Програму Razom реалізує у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою, Департаментом охорони здоров’я Міністерства оборони України та Командуванням Медичних сил.

Після повернення з Норвегії ми поспілкувались з Галиною про підготовку команди, професійні висновки та роль управлінських знань у цій перемозі.

Галино, Ви готували українську команду, а під час чемпіонату вперше працювали у складі міжнародної суддівської колегії. Що, на Вашу думку, стало ключем до перемоги української команди та першого місця в загальному заліку?

На мою думку, ключем стала саме командна взаємодія. Цікаво, що до початку підготовки учасники команди ніколи раніше не працювали разом як виїзна команда в реальних умовах, адже вони з різних міст. Тому моїм головним завданням як тренерки було зробити так, щоб чотири сильні фахівці почали працювати як одна система.

Теорію ми практично не повторювали. Я знаю рівень кожного з них: усі мають хорошу попередню підготовку і пройшли сертифіковані курси з екстреної медичної допомоги. Тому основний акцент під час тренувань ми зробили на командній взаємодії, розподілі ролей, комунікації та прийнятті рішень під тиском.

Ми свідомо будували команду навколо сильних сторін кожного. Олена дуже виважена, добре аналізує ситуацію і бачить її цілісно — тому саме вона стала лідеркою. Роман надзвичайно швидко орієнтується в сучасному обладнанні, і це виявилося особливо важливим у Норвегії, де доводилося працювати з незнайомими моделями моніторів, віртуальними симуляторами та іншими технологіями. Вадим — людина, якій можна дати завдання і бути впевненою, що воно буде чітко виконане. А Наргіз не просто допомагала долати мовний бар’єр — вона дуже сильна в комунікації й стала важливою частиною командної взаємодії.

При цьому ролі не були жорстко закріплені. Залежно від завдання вони могли змінюватися. Ми не намагалися зробити всіх однаково сильними в усьому, а шукали, у чому кожен найсильніший і як поєднати ці компетентності так, щоб вони підсилювали одна одну.

Для мене це було принципово, тому що я маю значний попередній досвід національних чемпіонатів і неодноразово бачила команди, де були зібрані дуже сильні фахівці, але разом вони не показували очікуваного результату. І навпаки — яскраво проявляли себе команди, де, можливо, не було очевидних індивідуальних «зірок», але були чіткі ролі, взаємна довіра, хороша комунікація і розуміння, хто в конкретний момент має взяти на себе відповідальність.

Після чемпіонату команда жартувала, що я жорстка тренерка і що на тренуваннях їм було важче, ніж на самому чемпіонаті. Я переконую себе, що це був комплімент (сміється).

Але головне — наш підхід до підготовки спрацював. Для мене це ще раз підтвердило: сильна команда — це не просто команда, де зібрали найсильніших. Це команда, де сильні сторони кожного правильно поєднані й працюють на спільний результат.

Які практики, підходи чи технологічні рішення, побачені в Норвегії, на Вашу думку, варто адаптувати в українській системі екстреної медичної допомоги?

Мене найбільше вразили навіть не окремі технології, а системність організації екстреної медичної допомоги. Це високий рівень оснащення автомобілів, стандартизація робочого середовища, продумана ергономіка та дуже висока культура безпеки.

Окремо я б виділила ставлення до працівника ЕМД як до ключового ресурсу системи. Умови на станціях організовані так, щоб після складного виклику людина мала можливість фізично й психологічно відновитися. Для системи, де люди працюють із високим рівнем стресу, це не просто питання комфорту — це питання професійної стійкості, безпеки працівника і, зрештою, якості допомоги пацієнту.

Ще один напрям, який нам однозначно варто підсилити, — високореалістичне симуляційне навчання. На чемпіонаті рівень занурення був надзвичайним: професійний грим, актори, спеціально підготовлені локації — робота на закритому спеціальному об’єкті та будівельному майданчику, зокрема на висотному крані, — звукові й візуальні спецефекти, які створювали складне і максимально реалістичне зовнішнє середовище. У певний момент учасник перестає сприймати це просто як навчальний сценарій і реагує на ситуацію майже як на реальний виклик.

Саме така симуляція дозволяє оцінити вже не лише знання алгоритму. Вона показує, як команда приймає рішення під когнітивним та емоційним навантаженням, чи зберігає ситуаційну обізнаність, комунікацію та здатність правильно визначати пріоритети. Впевнена, це дуже важливий елемент для ефективної підготовки фахівців ЕМД в Україні.

Що ця перемога означає для української ЕМД та як вона демонструє рівень наших фахівців міжнародній професійній спільноті?

Для мене ця перемога — насамперед незалежне підтвердження того, що рівень професійної підготовки української екстренки рухається у правильному напрямку. Наша команда працювала в іншому професійному середовищі, з незнайомим обладнанням, в умовах іншомовної комунікації та незалежного суддівського оцінювання — і показала найвищий сумарний результат чемпіонату.

Окремо для мене був дуже цікавим досвід роботи в міжнародній суддівській колегії. Останні три роки я є головною суддею Національного чемпіонату бригад ЕМД в Україні, тому добре знаю весь процес зсередини — від розроблення сценаріїв і критеріїв оцінювання до формування та підготовки суддівської колегії. Саме тому мені було особливо цікаво побачити, як цей процес організований у Норвегії.

Їхній підхід дещо відрізняється від нашого. Судді не беруть участі у створенні сценаріїв — на локаціях вони фактично виконують роль незалежних оцінювачів. Підготовкою та проведенням самого сценарію займається інша команда. Дуже багато уваги приділяється і підготовці симульованих пацієнтів. Якщо за сценарієм пацієнтка вагітна, її грає вагітна жінка; якщо моделюється травматична ампутація, залучають людину з реальною ампутацією. Разом із професійним гримом, акторами та підготовленим середовищем це створює надзвичайно високий рівень реалістичності.

Водночас мені було приємно побачити і зворотний бік цього професійного обміну. Український досвід теж виявився цікавим для норвезьких колег. Під час роботи на локаціях ми багато обговорювали сценарії, критерії оцінювання та дії команд. Колеги цікавилися, як подібні ситуації ми реалізовуємо та оцінюємо під час навчань і чемпіонатів в Україні, і дослухалися до нашого бачення. Я навіть жартувала, що в Україні ми судимо трохи жорсткіше.

Тому один із моїх головних висновків після цієї поїздки дуже простий: нам уже є чим обмінюватися. Є речі в організації навчання, які я із задоволенням адаптувала б із норвезького досвіду. І водночас ми побачили, що українські підходи та наш практичний досвід також викликають професійний інтерес.

Тож будемо дуже раді, якщо цей обмін матиме продовження і норвезькі колеги долучаться до нашого наступного Національного чемпіонату бригад ЕМД в Україні — і як команда-учасниця, і як представники міжнародного складу суддівської колегії.

Чи допомогли Вам знання й управлінські інструменти, отримані під час Mini MBA — лідерської програми з розвитку управлінських компетенцій для керівників медичних підрозділів СОУ, — у підготовці команди та організації роботи? Якщо так, то які саме?

Так. І особливо добре я це побачила вже після чемпіонату, коли почала аналізувати, чому саме наш підхід до підготовки спрацював.

Переді мною були сильні професіонали з різними компетентностями, які раніше не працювали разом. Моє завдання полягало не в тому, щоб зробити їх однаковими, а в тому, щоб побачити сильні сторони кожного, правильно розподілити ролі, сформувати довіру та об’єднати людей навколо спільної мети.

І тут справді стали корисними управлінські підходи, з якими ми працювали під час Mini MBA: ситуаційне лідерство, командоутворення, делегування, розподіл ролей і відповідальності, визначення пріоритетів та командна комунікація.

Для мене особливо важливим стало розуміння, що лідерство не означає, що одна людина повинна бути найкращою в усьому і контролювати кожну дію. Залежно від ситуації потрібно дати можливість проявитися тому члену команди, чия компетентність саме в цей момент є найсильнішою. Саме тому під час різних завдань частина ролей у нас могла змінюватися.

Мабуть, головний управлінський висновок, який для мене об’єднав Mini MBA і досвід цього чемпіонату, такий: роль керівника — не в тому, щоб самому бути найсильнішим у кожному компоненті, а в тому, щоб побачити сильні сторони людей, правильно їх поєднати і створити умови, за яких команда разом працює сильніше, ніж кожен окремо.

Саме тому під час підготовки я значно більше працювала не над тим, що команда знає, а над тим, як вона діє разом. І результат чемпіонату показав, що цей підхід спрацював.

Перемогу української команди забезпечили професійність учасників, клінічний досвід, інтенсивна підготовка та здатність швидко адаптуватися. Водночас ця історія показує, яку роль у медицині відіграють управлінські компетенції.

Mini MBA створена для того, щоб керівники медичних підрозділів могли не лише вдосконалювати власні знання, а й сильніше працювати зі своїми командами: розподіляти відповідальність, будувати довіру, ухвалювати рішення під тиском та впроваджувати зміни у своїх підрозділах.

Для Razom такі історії є можливістю побачити довгостроковий результат підтримки програми. Інвестиція в навчання одного медичного лідера не завершується після випуску. Отримані знання переходять у щоденну роботу, впливають на цілі команди та допомагають посилювати систему медичної допомоги в Україні в цілому.

Досвід Галини Цимбалюк і перемога української команди на EMSNOR26 стали конкретним прикладом такого впливу: управлінські інструменти, отримані під час навчання, були застосовані на практиці та допомогли об’єднати різних фахівців навколо спільного результату.

«Між хвилинами і вічністю»: як працює стабілізаційний пункт на війні

Published: 9 Липня, 2026

Наша команда побувала на стабілізаційному пункті неподалік лінії фронту — менш ніж за 20 кілометрів від зони активних бойових дій. Саме сюди після евакуації доставляють поранених, а медики працюють у реальності, де між життям і смертю часто залишається лише кілька хвилин. Ми говорили з хірургом, анестезіологом та командою, яка щодня працює в цих умовах, про те, як виглядає стабілізаційний пункт зсередини, чому головною проблемою війни залишається час, як телемедицина рятує життя прямо під обстрілами та що насправді означає фраза “золота година” на сучасному фронті.

Час, якого немає: евакуація і межі медицини

Стабілізаційний пункт на війні – це не лікарня у звичному розумінні й не просто проміжна ланка між полем бою та госпіталем. Це місце, де медицина працює в умовах, коли час уже втрачено або майже втрачено, а рішення потрібно ухвалювати швидше, ніж дозволяє нормальна людська психіка. Саме тут поранений, якого вдалося евакуювати з позицій, вперше потрапляє в руки команди, здатної не лише зупинити критичну кровотечу чи знеболити, а й стабілізувати його настільки, щоб він пережив наступний етап – транспортування, операцію, госпіталь, реабілітацію.

Анестезіолог Дмитро, який працює на стабілізаційному пункті, говорить про свою роботу без романтизації. У його словах немає пафосу, хоча сама реальність, яку він описує, сильніша за будь-який пафос. Найбільше його болить не складність поранень і не виснаження команди, а те, що іноді пораненого неможливо вчасно забрати з поля бою. “Найбільше, що мене засмучує, – це неможливість вчасно евакуювати пораненого з поля бою”, – пояснює він. “Ми знаємо, що людина поранена, ми готові, умови для надання допомоги є, але пацієнта з поля бою іноді евакуювати або дуже довго, або взагалі не вдається”.

У військовій медицині часто говорять про “золоту годину” – критичний проміжок часу після поранення, коли шанс врятувати життя найбільший. Але на цій війні, особливо на окремих ділянках фронту, ця формула не завжди працює. Лікар формулює це майже гірко: “Як там кажуть – золота година, а в нас золотий тиждень”. Бували випадки, коли поранені залишались на позиціях надто довго, а медики могли підтримувати їх лише дистанційно: скидати антибіотики дронами, консультувати, що вводити, як розводити препарати, що робити до моменту евакуації.

Саме тут проявляється одна з ключових реальностей сучасної фронтової медицини: проблема не завжди в тому, що немає фахівців, ліків чи навичок. Дуже часто проблема в тому, що між пораненим і лікарем лежить поле бою – з дронами, артилерією, зруйнованими дорогами, погодою, відсутністю безпечного маршруту й постійним ризиком для евакуаційних груп. Тому стабілізаційний пункт працює не лише з тілом пораненого, а й з наслідками затримки, яку медицина не контролює.

У таких умовах телемедицина перестає бути модерним словом із презентацій і стає практичним інструментом виживання. Лікарі консультують бойових медиків і бійців через зв’язок, іноді фактично керуючи наданням допомоги в реальному часі. “Ми дзвонили, казали, що робити: як перев’язувати, що затискати, де тампонувати”, – згадує хірург Євген. В одному з випадків, за його словами, під дистанційним контролем вдалося зняти турнікети, проконтролювати кровотечу й урятувати кінцівку. Це не замінює евакуацію і не скасовує потреби в хірургії, але іноді саме така дистанційна підтримка дає людині шанс дочекатися допомоги.

Робота на межі: стабілізація, рішення і відповідальність

Коли пораненого нарешті доставляють на стабілізаційний пункт, команда має діяти швидко, але не механічно. Стабілізація – це не хаотичний набір дій і не автоматичне “зашити й відправити далі”. Це складний процес, у якому кожен крок залежить від стану пацієнта: чи він у шоку, чи замерз, чи є масивна крововтрата, чи стабільний тиск, чи може організм витримати втручання. “Привозять хлопця: він мокрий, холодний, незнеболений. Його треба роздягнути, укласти, витерти, зігріти, забезпечити анестезіологічну допомогу, стабілізувати по тиску та інших показниках. І тільки потім хірургічна група може безпечно працювати”, – пояснює хірург Євген.

Саме тому час роботи на стабпункті неможливо вкласти в одну таблицю. Якщо пацієнт відносно стабільний, допомога може зайняти 15–20 хвилин. Якщо стан важкий, лікарі можуть працювати дві або три години. Для цивільної уяви це може здаватися довго, але для фронтової медицини це іноді єдина можливість не втратити людину ще до госпіталю. “Медицина – це не завжди два плюс два”, – каже хірург. “Тут усе залежить від стану пацієнта, об’єму поранення, об’єму допомоги й стабілізаційних заходів”.

Окрема складна тема – ампутації та тяжкі травми кінцівок. На стабілізаційному пункті, за словами лікаря, не йдеться про “планові” ампутації в госпітальному сенсі. Якщо кінцівка нежиттєздатна, команда не намагається робити остаточне рішення там, де для цього немає всіх умов. Їхнє завдання – стабілізувати пацієнта, не погіршити його стан, зберегти те, що може мати значення для подальшої роботи хірургів і протезування, та передати людину на наступний рівень допомоги. “Госпіталь формує культю вже більш адаптовано до протеза”, – пояснює Євген. “Якщо ми бачимо, що кінцівка нежиттєздатна, ми не знімаємо турнікет, робимо хірургічну обробку, стабілізуємо і готуємо до транспортування”.

Це важливо розуміти: стабілізаційний пункт – не місце “остаточного лікування”. Це місце, де пораненого мають перевести зі стану катастрофи у стан, у якому його можна транспортувати далі. Тут не завершують історію пацієнта, а дають їй шанс продовжитися. У цьому сенсі робота анестезіолога є однією з центральних: він не просто “дає наркоз”, а фактично веде пацієнта через найнебезпечніший проміжок — між неконтрольованим станом після поранення і можливістю хірургічного втручання.

Війна при цьому постійно руйнує будь-яку стерильну картинку медицини. Пацієнтів можуть привозити на квадроциклах, на імпровізованих ношах, у багнюці, мокрими, холодними, після тривалого перебування на позиціях. Лікар згадує випадки, коли поранений фактично “залітав” на стабпункт у стані, де видно було лише очі, а все інше — багнюка, одяг, кров, виснаження. Команда зрізає речі, витягує людину, оцінює стан і починає працювати. Це та реальність, у якій стабпункт існує щодня: не в умовах ідеального протоколу, а в умовах війни, яка кожного разу приносить інший сценарій.

Вплив і системні зміни: від досвіду до стандартів

Попри це, медики говорять не лише про виживання, а й про розвиток. Один із запитів, який звучить у розмовах, — більше можливостей для навчання, професійного обміну, участі в конференціях, майстер-класах і курсах. Це не “бонус” і не абстрактна самоосвіта. Для людей, які щодня працюють із найтяжчими наслідками війни, розвиток означає кращі рішення, менше помилок, швидше реагування й більший шанс для пацієнта. У розмові прямо звучить потреба в оплаті конференцій, курсів, виїзних майстер-класів і обміну досвідом зі спеціалістами.

Уже зараз в Україні запускаються або обговорюються окремі навчальні напрями: курс ASET, майбутній ATLS, робота з інфекційним контролем, навчальні ініціативи, пов’язані з Razom Health. Окремо згадується, що інфекції в госпіталях є настільки серйозною проблемою, що потребують фактично цілого напряму роботи. Це ще один доказ того, що фронтова медицина не закінчується на стабілізації. Поранений проходить довгий шлях, і якість кожного етапу впливає на результат: від першої допомоги на позиції до евакуації, стабпункту, госпіталю, інфекційного контролю, реабілітації та повернення до життя.

У цьому контексті ключову роль відіграє програма Razom Heroes, яка працює не з окремими випадками, а з системою в цілому. Йдеться про підготовку бойових медиків, інструкторів, забезпечення підрозділів, розвиток навчальних програм і створення умов, у яких досвід фронту не залишається на рівні окремих історій, а перетворюється на стандарти. Саме через такі програми формується зв’язок між реальністю стабілізаційного пункту та довгостроковими змінами: впровадження навчальних курсів, розвиток телемедицини, підтримка інструкторських програм, систематизація знань і передача їх іншим підрозділам.

Стабілізаційний пункт — це місце, де медицина найменше схожа на красиву історію і найбільше схожа на боротьбу з часом. Тут не завжди можна врятувати всіх. Тут не завжди можна зробити те, що лікар знає і вміє зробити, бо пацієнт може просто не доїхати. Тут “золота година” іноді перетворюється на дні очікування, а телемедицина стає тимчасовим мостом між позицією і лікарем. Але саме тут видно найважливіше: українська військова медицина не просто реагує на війну — вона вчиться, адаптується, створює нові практики й намагається перетворити досвід кожного поранення на знання, яке допоможе врятувати наступного.

І, можливо, найточніше роботу стабпункту можна описати не героїчними словами, а дуже практично: це місце, де людину намагаються довести до наступного шансу. До госпіталю. До операції. До протеза. До реабілітації. До життя після поранення.

Саме тому головне питання для цієї системи — не лише скільки медиків працює на стабілізаційному пункті і яке обладнання вони мають. Головне питання — як зробити так, щоб поранений дістався до них раніше, щоб лікарі мали більше часу, щоб телемедицина стала системною, щоб навчання було регулярним, а досвід фронту не губився в окремих історіях, а перетворювався на стандарти.

Бо на війні медицина часто починається не тоді, коли пацієнт потрапляє на стіл. Вона починається значно раніше – у момент, коли хтось має встигнути його забрати.

Полковник у відставці Воррен С. Дорлак: чому один із найавторитетніших американських фахівців із бойової травми продовжує підтримувати Україну

Published: 1 Червня, 2026

Полковник у відставці Воррен С. Дорлак вперше приїхав до України у 2022 році — невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії.

Колишній хірург-травматолог Повітряних сил США, Воррен присвятив понад два десятиліття розвитку систем надання допомоги при травмах, які змінили підходи до порятунку життів як на полі бою, так і поза ним. Протягом своєї кар’єри він обіймав посаду керівника травматологічної служби в медичному центрі Ландштуль у Німеччині, очолював команди Critical Care Air Transport, був радником Головного хірурга Повітряних сил США та став одним із провідних американських експертів у сфері бойової медицини й систем лікування травм.

Коли війна в Україні перейшла в нову фазу, Воррен побачив можливість поділитися уроками, отриманими під час попередніх воєн, та підтримати українських медиків, які зіткнулися з викликами, аналогів яким сучасні системи охорони здоров’я майже не знали.

«Свобода не дається безкоштовно», — сказав Воррен під час нашої розмови в Києві. «Я справді відчуваю, що це міжнародне зусилля, і кожен із нас має бути залучений та робити свій внесок».

За останні кілька років це переконання неодноразово приводило його назад до України через партнерські проєкти та освітні медичні ініціативи, які підтримує Razom.

Від SOMA до Києва

На початку цього року Воррена відзначили на конференції SOMA 2026 за його внесок у розвиток військової медицини та системи допомоги пораненим у бойових умовах. Під час своєї промови він говорив про Україну та українських захисників — і це не стало несподіванкою для тих, хто знає, наскільки тісно він співпрацював з українськими командами протягом останніх років.

Завдяки партнерствам Razom та освітнім медичним програмам Воррен працював поруч із українськими хірургами, бойовими медиками, військовими та інструкторами як у США, так і в Україні. Він брав участь у заходах разом з українськими делегаціями на SOMA, відвідував захисників, які співпрацюють із Razom, і продовжував розбудовувати професійні зв’язки з медиками, які працюють у надзвичайно складних умовах війни.

«Українці постійно знаходяться під ударами, але щоразу піднімаються знову», — говорить Воррен. «Вони демонструють надзвичайну здатність адаптуватися, і саме ця здатність пристосовуватися до будь-яких обставин справляє на мене найбільше враження».

Цього літа Воррен вдруге проводив у Києві курс ASSET разом із Razom та українськими медичними фахівцями. ASSET+ — це поглиблена програма хірургічної підготовки з лікування бойової травми, яку військові хірурги армії США проходять перед направленням до передових хірургічних команд. Завдяки проєкту Co-Pilot програми Razom Health та співпраці з українськими медиками Україна стала 33-ю країною у світі, яка впровадила цю програму.

Втім, під час нашої розмови особливо впадало в око те, що Воррен ніколи не розглядав цю співпрацю як односторонню передачу знань.

«Ми навчаємося практично у кожного, хто проходить цей курс разом із нами», — сказав він. «Ми бачимо рішення, про які самі могли б навіть не подумати. Сподіваюся, це справді взаємний обмін досвідом».

Чого Україна навчає світ

Протягом своєї кар’єри Воррен допомагав будувати системи лікування травм на основі уроків попередніх воєн. Сьогодні він переконаний, що досвід українських медиків та бойових медиків формуватиме майбутнє військової медицини далеко за межами України.

«Поле бою змінюється кожні чотири місяці», — зазначає він. «Те, що працювало чотири місяці тому, сьогодні вже може не працювати».

За словами Воррена, український досвід тривалих евакуацій, надання медичної допомоги в польових умовах протягом тривалого часу, медичної логістики, підземної медицини та протидії загрозам з боку дронів уже змінює підходи до лікування травм і забезпечення виживання поранених у сучасній війні.

«Я думаю, що ця війна стане однією з тих, які визначатимуть розвиток медичної допомоги на багато років уперед», — говорить він.

Ці уроки вже впливають на міжнародні дискусії щодо стандартів Tactical Combat Casualty Care (TCCC) та розвитку військових систем лікування травм. Воррен пояснює, що український досвід дедалі частіше враховується під час оновлення рекомендацій та професійних обговорень у військово-медичній спільноті США.

На запитання, що найбільше вразило його в Україні, він відповідає без вагань:

«Передусім люди», — каже Воррен. «Усі, з ким ми працювали протягом останніх чотирьох років, були неймовірно добрими й відкритими».

Більше, ніж просто проєкт

Для Воррена найцінніші моменти часто починаються вже після завершення тренінгів.

Після курсів українські хірурги продовжують підтримувати зв’язок, надсилають оновлення, клінічні випадки та історії зі своєї практики. Іноді вони розповідають, як вперше застосували нові методики під час реальних операцій.

«Для хірурга це, мабуть, найвища нагорода», — говорить він. «Ти допомагаєш людині опанувати нову навичку, а потім бачиш, як вона успішно використовує її на практиці».

Багато молодих українських хірургів, з якими він працює, опинилися у воєнній медицині на дуже ранньому етапі своєї кар’єри — значно раніше, ніж зазвичай лікарі стикаються з такими складними травмами.

«Ці молоді хірурги практично одразу потрапили на війну і тепер виконують одну з найскладніших робіт, які тільки можна уявити», — каже Воррен.

Саме тому довгострокові партнерства мають особливу цінність — не лише для обміну знаннями, а й для підтримки українських медиків, які продовжують розвивати та адаптувати систему охорони здоров’я в умовах війни.

«Одна з причин, чому ми тут, — це відчуття справжнього товариства, яке виникає під час спільної роботи», — говорить Воррен. «Команда Razom була неймовірною… Поруч із цими людьми відчуваєш себе частиною великої родини».

«Кожен може зробити щось»

Воррен чудово розуміє, що не кожен має можливість приїхати до України чи працювати в медицині. Але під час нашої розмови він неодноразово повертався до думки, що підтримка важлива незалежно від форми.

«Не обов’язково робити щось грандіозне», — говорить він. «Не потрібно сідати в літак і летіти до України. Але можна допомагати пожертвами, обладнанням, медичними засобами. Кожна допомога має значення».

Він також визнає, що людям за межами України часто складно повністю усвідомити реальність цієї війни.

«Більшості американців важко по-справжньому зрозуміти, що означає жити в країні, яку атакував ворог», — каже він. «Тотальна війна, яка триває зараз, удари по медичних працівниках, лікарнях — це те, що нам складно навіть уявити».

Попри це, Воррен переконаний, що кожна людина може залишатися залученою та підтримувати Україну у свій спосіб.

«Освіта — це один із найкращих способів допомогти», — говорить він. «Є багато організацій, які вже роблять важливу роботу. Але я думаю, що ми завжди можемо зробити більше».

Повне інтерв’ю з Ворреном Дорлаком можна переглянути нижче.

WORKSHOP Khartiia x Razom: як синхронізація медиків рятує життя

Published: 28 Травня, 2026

Понад 50 медичних командирів і бойових медиків з різних підрозділів корпусу “Хартія” зібралися разом не для того, щоб просто обговорити роботу медичної системи. Вони зібралися, щоб чесно подивитися на те, як вона працює насправді в умовах, де рішення приймаються за секунди, а помилки коштують життя.

Разом із 2-м корпусом Національної гвардії України «Хартія» та партнерами команда Razom провела WORKSHOP, який зібрав в одному місці людей із реальним досвідом і дав їм простір для відвертої розмови. Розмови про те, що не працює. Про те, що потрібно змінювати. І про те, як зробити систему такою, що рятує більше життів.

Учасники працювали в групах, але дуже швидко стало зрозуміло: теми різні, а проблема одна. Система працює нерівномірно. Десь вона сильна, десь тримається на людях, а десь просто не встигає за реальністю війни.

Особливо гостро це відчувається там, де починається евакуація. Багато учасників прямо говорили про те, що найдовший і найскладніший етап – це саме транспортування пораненого. Шість годин і більше – не виняток, а реальність. І саме в цей час накопичуються всі ризики: втрачається інформація, закінчуються ресурси, погіршується стан пацієнта. У відповідях це повторювалося знову і знову – довга евакуація сьогодні є одним із найкритичніших факторів, який визначає, чи виживе людина .

Паралельно з цим проявляється ще один виклик – передача інформації. Навіть коли є чіткий алгоритм, на практиці кожен підрозділ працює по-своєму. Один із учасників сформулював це дуже просто: інформацію передають і фіксують по-різному. У результаті наступна ланка отримує неповну або неточну картину і змушена приймати рішення в умовах невизначеності .

Не менш складною виявилася і тема інфузійної терапії. У теорії існують протоколи, але реальність значно жорсткіша: відсутність препаратів крові, холод, обмежені ресурси і затримки евакуації. Частина учасників прямо сказала, що алгоритми, які виглядають правильними на папері, в польових умовах часто є занадто складними для застосування. І це ставить під сумнів не самі знання, а їхню адаптованість до війни.

Схожа ситуація і з конверсією турнікетів. Попри те, що сам алгоритм загалом зрозумілий, на практиці рішення часто не приймається вчасно. І причина тут не лише в техніці чи знаннях. Ключова проблема – відсутність впевненості діяти. Учасники прямо говорили про те, що медики і бійці часто вагаються навіть тоді, коли для конверсії є всі умови. Це створює затримку, яка може коштувати як кінцівки, так і життя. І саме тут WORKSHOP дав важливе розуміння: рішення цієї проблеми лежить не лише у стандартах чи інструкціях, воно починається з навчання.Конверсія має бути не «складною медичною процедурою», а відпрацьованою навичкою, зрозумілою і доступною для кожного, хто працює з пораненим у перші хвилини. Саме спуск цієї навички на базовий рівень підготовки може перетворити знання на дію.

“Це не про ще одну конференцію. Це про формування нового підходу до медичного забезпечення в умовах сучасної війни та побудову системи, яка відповідає реальним викликам фронту. Головний результат — це не лише обмін досвідом, а створення постійної платформи взаємодії та напрацювання рішень, які напряму впливають на виживання та боєздатність.” — начальник медичної служби 2 корпусу НГУ «Хартія» Богдан Корильчук.

Але, мабуть, найважливіше, що показав цей WORKSHOP – проблема не в тому, що медики не знають. Проблема в тому, що вони не завжди мають можливість ці знання реалізувати. У відповідях учасників постійно повторювалися одні й ті самі бар’єри: брак часу на навчання особового складу, нестача обладнання, невідповідність нових стандартів чинним наказам, кадровий дефіцит.

І водночас у цьому всьому є дуже сильний позитивний сигнал. Майже всі учасники відзначили, що саме спільна робота і обговорення з іншими підрозділами дали їм нове розуміння і практичні рішення. Люди, які щодня працюють у різних умовах, змогли синхронізувати свої підходи і побачити, що проблеми у них спільні – а значить, і рішення можуть бути спільними .

Це, можливо, і є головний результат цієї зустрічі. Не протоколи і не списки рекомендацій. А поява спільного поля, в якому можна говорити відверто, обмінюватися досвідом і будувати систему не зверху вниз, а зсередини.

Бо медична система в умовах війні – це в першу чергу про узгодженість дій. Про те, наскільки швидко і точно люди розуміють одне одного. Про те, чи є у них ресурси і чи довіряють вони власним рішенням. І врешті – це про дуже просту річ, про те, чи виживе людина.

Саме заради цього і відбуваються такі зустрічі. І саме тому вони мають ставати не винятком, а частиною системної роботи.