«Я вже мала працювати інженером», — розповідає Світлана Рогозян, 51-річна жінка з Лисичанська, Луганська область. Вона працювала на місцевому нафтопереробному заводі та готувалася до підвищення. Виховувала дитину, про яку довго молилася. «Життя почало налагоджуватись», — додає вона. Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило все. Частина Луганщини була окупована ще у 2014 році, тому місцева влада та волонтери одразу почали евакуювати людей з Лисичанська, розуміючи, що атаки посиляться.
Родина Рогозян перебралася до свого заміського будинку неподалік Лисичанська, сподіваючись, що там буде безпечніше. «Я ще в сподіванні, що все буде добре, сіяла петрушку, моркву, буряк, кріп. Дуже сильно в мене дитина таке любить», — каже жінка. Але вибухи ставали дедалі ближчими, і вона вирішила тікати.
У середині квітня 2022 року, Рогозян разом із 6-річним сином Ярославом сіли в переповнений евакуаційний потяг до Львова. Діставались до станції автобусом під обстрілами росіян. Їм вдалося виїхати до того, як снаряд пошкодив їхню квартиру в Лисичанську. Місто повністю окупували в липні 2022 року.
«Єдине, що я жалкую, що іконка, з котрою христили малого — я її не взяла з собою. Ви знаєте, я на неї подивилась і залишила, думаю, щоб будинок оберігала, щоб тоді сюди ми повернулися», — згадує Рогозян.
Починати з чистого аркуша у Львові було важко. Родина оселилася в гуртожитку, у крихітній кімнаті, яку довелося ділити з іншою родиною. Вони жили на виплати для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Досвід жінки в хімічній інженерії виявився непотрібним на новому місці, бо поблизу не було жодного подібного підприємства. Були вакансії в сфері обслуговування, але Рогозян не могла залишити Ярослава самого.
Одного дня вона побачила на Facebook оголошення про набір на «Школу Кравецької Майстерності», організовану Західноукраїнським кластером ідустрії моди (WUFIC) за підтримки Razom.
«Шити то моє хобі було. Я підшивала костюмчики малому. Купляла, але прикрашала сама, переробляла. Але я розуміла, що в мене мало знань», — розповідає вона.
Рогозян дуже хотіла долучитися до курсів, але вечірні заняття не підходили через графік сина. Згодом їй зателефонували і запронували приєднатися до щойно набраної денної групи. «Я приєдналася з такою радістю! Я цього дуже чекала», — згадує жінка.
Мета «Школи Кравецької Майстерності» — навчити ВПО кравецької справи, допомогти випускникам із працевлаштуванням та сприяти їхньому професійному розвитку. Проєкт реалізується у Львові та Івано-Франківську. 84 жінки вже закінчили курси шиття.
Кожен потік майбутніх кравчинь навчається протягом трьох місяців. «Ми шили спідниці, брюки і верх. Я пошила собі спідницю-шорти, про які так давно мріяла», — каже Рогозян. Вона додає, що її улюбленою частиною навчання було освоєння технології замірів і крою тканини.
«Якраз найцікавіше ця технологія. Реально цікаво коли ти спочатку не розумієш, куди та лінія веде, куди не приведе, а вже і штани є», — каже Рогозян.
Про свій досвід на курсах жінка каже, що було «весело і класно», додаючи, що почувалася як у родині разом з іншими учасницями та викладачами. Групу навчали двоє викладачок — технологиня та кравчиня. «Одна вчить технології, а інша вчить, як строчити. Спочатку ми вчимося робити викрійку, а потім переносимо з паперу на тканину, а потім шиємо», — пояснює Рогозян. «Я вдячна, що тканину нам [WUFIC за підтримки Razom] надавали, привозили. І що нам не довелося самостійно шукати її по магазинах».
Цей проєкт надихнув Рогозян шукати нові можливості для поглиблення знань у швейній справі. Разом із деякими жінками з курсів, вона почала щосуботи приходити до колишньої викладачки, технологині з пошиву одягу, Вікторії Карпової, щоб освоїти більш складні техніки.
Після проєкту, «робота мене знайшла», — розповідає Рогозян. Карпова шукала жінок для роботи у своїй швейній майстерні, яку вона перевезла з нині оточеного Покровська, Донецької області, до Львова. Рогозян погодилася на пропозицію і зараз працює неповний робочий день у КВК «Покровчанка».
«Я здобула знання. Я маю роботу, яка мені подобається. Мені дуже подобається продукція, яку ми шиємо. Якщо подобається продукція то подобається і працювати з цією продукцією. Вона гарна, якісна, красива, і ти розумієш, що ти до того приклав свою руку», — каже Рогозян.
Рогозян мріє започаткувати власну справу. Коли вона приєдналася до курсів шиття, то мала чітку мету — опанувати ремесло і згодом відкрити майстерню з ремонту одягу. Поки що вона хоче почати з малого. «У мене мрія, машинку, хоча б, знаєте, домашню, але сучасну хочеться вже», — ділиться жінка. Рогозян додає, що навіть проста швейна машинка вдома дозволила б їй почати заробляти. Наразі вона працює на старій ножній, яка не може зрівнятися з електричними. «Але вона класна, коли світла нема», — визнає, сміючись.
«Я дуже хочу миру, щоб моя дитина не боялася звуків вибухів», — каже Рогозян. Вона згадує, як її син імітував звуки ракет і дронів — звуки, які дитина ніколи не повинна чути. «Я не хочу, щоб діти знали того страху, коли втрачаєш все», — продовжує вона. «Ти зберіг життя собі і дитині, але то, що ти все життя собі жив, напрацював — того нема».
8-річний Ярослав зараз навчається у місцевій школі, грає на фортепіано та відвідує курси з конструювання дронів. Чоловік Рогозян боронить Україну.
Рогозян вірить, що добробут України тісно пов’язаний із добробутом її народу. В умовах, коли стільки ВПО втратили роботу, програми перекваліфікації, як Razom Jobs, є рушієм змін. «Буде процвітати Україна, будуть і люди процвітати. Буде робота у кожного, і буде держава багата. Якщо кожен буде робити, заробляти гроші, то і будуть гроші і в державі», — каже Рогозян.
Завдяки вашій підтримці, Razom продовжує надавати таким цілеспрямованим людям, як Рогозян, можливість здобувати нові навички та розвиватися у новій, захопливій професії.