«Нас ніхто не готує до інвалідності»: історія ветерана, який після втрати обох ніг знову підкорює скелі

Published: 22 Жовтня, 2026

До повномасштабного вторгнення Олександр Жавненко захоплювався горами та скелелазінням. Після важкого поранення на фронті він втратив обидві ноги, але не відмовився від улюбленого заняття. Під час навчально-тренувального збору з адаптивного скелелазіння, організованого за підтримки Razom, Олександр вперше випробував спеціальні протези, які допомагають людям з ампутаціями підійматися на скелі.

Сьогодні він також є капітаном збірної України з парахокею. Ми поговорили з Олександром про відновлення після поранення, роль ветеранської спільноти та можливість знову планувати гірські сходження.

Я майже одразу почав спілкуватися з хлопцями, які вже цей шлях протезування пройшли.

Олександ Жавненко

Від поранення до парахокею

«Нас ніхто не готує до інвалідності. Ти не думаєш, що ось я піду служити і якщо в мене буде ампутація чи ще щось, то як я буду жити?» — розповідає Олександр.

До повномасштабного вторгнення Росії він організовував туристичні подорожі світом, а згодом працював в IT. Після народження першої дитини Олександр долучився до війська й став оператором дронів у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.

Під час служби російський артилерійський снаряд влучив у бліндаж, де Олександр відпочивав перед наступним чергуванням.

«Після вибуху бліндаж майже одразу загорівся. Я встав з землі, щоб вибігти, але одразу впав. Права нога трималася на клаптиках шкіри і одягу. Я одразу наклав турнікет. Все в бліндажі згоріло. Двоє з нас отримали осколкові поранення. Всі вижили», — згадує він.

Другу ногу Олександру ампутували десь через півтора тижня у Львові. Ще під час лікування, пересуваючись на кріслі колісному, він почав відвідувати тренування з парахокею.

Важливою підтримкою стали ветерани, які вже пройшли протезування, повернулися до роботи й облаштували життя після поранення.

«Ще були палати, лікарі, операції, і я майже одразу почав спілкуватися з хлопцями, які вже цей шлях протезування пройшли. Які вже мали свої справи, роботу. І мені здалося, що мені оце допомогло не впасти в якусь, скажемо, депресію. Я побачив, що все може бути нормально», — розповідає Олександр.

Тепер він капітан збірної України з парахокею. Окрім мотиваційних промов, підтримує бойовий дух команди танцями. У серпні українська команда перемогла збірну Великої Британії з рахунком 4:0. При цьому, українська збірна існує лише рік, а британська – 10 років.

Вперед і вгору

До повномасштабного вторгнення Олександр любив ходити в гори, а згодом захопився скелелазінням. Після ампутації він повернувся до цього заняття на навчально-тренувальному зборі з адаптивного скелелазіння, де випробував спеціальні протези для підйому на скелі.

«Я десь бачив, що люди з протезами займаються скелелазінням доволі на високому рівні. Американські тренери привезли такі спеціальні стопи для скелелазіння. Я відчув, наскільки в них зручніше, ніж у тих, в яких я ходжу. В мене була думка, що, може, зі старого протезу зробити щось схоже самому», — каже він.

Для Олександра це була нагода перевірити, що він може робити з новим спорядженням. А для інших учасників збору — спробувати адаптивне скелелазіння за підтримки досвідчених тренерів.

Знання та можливості для інших ветеранів

П’ятиденний збір об’єднав 9 ветеранів і 12 тренерів. Учасники тренувалися на скеледромі в Івано-Франківську, а потім — на природних скелях у Кам’янці-Подільському.

Проєкт реалізували за підтримки Razom спільно з громадською організацією «Ветерани цивільні Петрос», благодійним фондом «Друге дихання» та американською організацією Paradox Sports із Колорадо.

Особливістю цього проєкту є не лише в можливості для ветеранів спробувати адаптивне скелелазіння. Важлива частина збору — навчання українських тренерів, які зможуть використовувати отримані знання у своїй подальшій роботі з людьми з різними видами інвалідності.

Так, тренери вчились як працювати зі спеціальними протезами для скелелазіння після ампутації ноги, а також страхувальними системами для людей із паралічем. Загалом, американськими партнерами було надано спеціальне обладнання на 10 тисяч доларів.

Проте таких занять потрібні не лише відповідне спорядження, а й фахівці, які знають, як адаптувати техніку під потреби кожного учасника та забезпечити безпечне тренування. Саме цим досвідом поділилися американські тренери Paradox Sports.

Таким чином, підтримка Razom допомагає розвивати в Україні не лише окремі адаптивні спортивні програми, а й професійну спільноту тренерів, здатних робити спорт доступнішим для ветеранів та інших людей з інвалідністю.

Зараз я не звертаю увагу на протези.

Олександ Жавненко

Попереду — нові вершини

Для Олександра одним із важливих результатів відновлення стала можливість знову почуватися впевнено в повсякденному житті.

«Зараз я не звертаю увагу на протези. І найголовніше, що мої близькі можуть забувати, що у мене протези, не звертати уваги. Це класно, що я зміг функціональність повернути, що ніхто з боку не хвилюється, не переживає», — каже він.

До поранення Олександр мріяв підкорити Татри. Сьогодні він знову планує це сходження. Спеціальне спорядження, підтримка друзів і власний досвід повернення до скелелазіння допомогли йому побачити, що ця мета залишається досяжною.

«Вони по формі, по рельєфу дуже відповідають Альпам і, нехай, навіть тим самим Гімалаям, але вони не є такі високі. Тобто ти можеш там відпрацьовувати техніку. Зараз я бачу, що це можливо. Є вже коло знайомих і друзів, які можуть у цьому підтримати й допомогти. І тому виглядає, що все ще попереду», — ділиться Олександр.

Історія Олександра показує, що відновлення — це не лише лікування та протезування. Це також можливість повернутися до улюблених занять, знайти спільноту людей зі схожим досвідом і знову планувати майбутнє.

Підтримуючи такі ініціативи, Razom допомагає ветеранам відкривати нові можливості, а українським тренерам — здобувати знання та інструменти для роботи з людьми з інвалідністю. Так досвід одного навчального збору може стати основою для нових можливостей для багатьох людей в Україні.

Razom for Ukraine оголошує про результати грантового конкурсу Razom Jobs

Published: 16 Червня, 2026

Завершився Конкурс грантових проєктів, що здійснювався у межах програми «Razom Jobs» Благодійного Фонду «Разом для України». У період від 15 лютого до 31 березня 2026 року нами було отримано 88 заявок від організацій громадського сектору, які мають досвід у сфері навчання та працевлаштування дорослих, із 14 регіонів України.

Після первинного відбору заявок, експертного оцінювання та співбесід експертна комісія, яка складалася із експертів Razom та зовнішніх експертів, рекомендувала 14 проєктів до участі в Школі організаційної спроможності Economic Resilience Lab, яка відбулася 4–7 травня 2026 року. У межах цього етапу команди обмінювалися досвідом та доопрацьовували свої проєкти.

Після повторного оцінювання проєктів, згідно із рішенням комісії програми було визначено 8 проєктів-переможців, рекомендованих для фінансової підтримки, а саме:

1. Благодійна організація «Благодійний фонд “Промприлад”», проєкт «PromTech: Короткострокові навчальні модулі для операторів верстатів з ЧПК та зварювальників у Івано-Франківську та Львові» (Івано-Франківська, Львівська області)

2. Громадська організація «Асоціація інноваційної та цифрової освіти», проєкт «Будуємо майбутнє: економічна реінтеграція через професійну підготовку вразливих груп населення Одеської області» (Одеська область)

3. Благодійна організація «Фонд громади Вознесенська», проєкт «Women’s Reskilling Hub» (Миколаївська область)

4. Центр навчання і освіти дорослих «Південь», проєкт «Від навчання до доходу: практичні навички для самозайнятості» (Миколаївська область)

5. Громадська організація «Вектор руху: підтримка, розвиток, лідерство», проєкт «ПЛІЧ-О-ПЛІЧ: розбудова спроможностей ветеранів та членів їх родин до самозайнятості та працевлаштування у Чернівецькій області» (Чернівецька область)

6. Соціальне підприємство «Центр освіти дорослих “Перший”», проєкт «Швейна майстерня економічної стійкості: навчання, виробництво та самозайнятість жінок» (Запорізька область)

7. Громадська організація «Сфера Молоді», Чернігівська область , проєкт «Програма професійної адаптації та економічної реінтеграції мешканців Ніжинської та Куликівської громад Чернігівської області» (Чернігівська область)

8. Громадська організація «Про вімен юа» (PRO WOMEN UA), проєкт «Від навчання до працевлаштування: системна модель перепрофілювання у швейній галузі в Рівненській та Волинській областях» (Рівненська, Волинська області)

Вітаємо переможців та їхніх партнерів та бажаємо успішної реалізації проєктів, спрямованих на посилення економічної стійкості громад через розвиток професійних навичок, підтримку працевлаштування та самозайнятості, а також створення нових можливостей для вразливих категорій громадян.

Також дякуємо всім учасникам за надіслані заявки та інтерес до конкурсу «Razom Jobs». Ми справді цінуємо вашу роботу, бажаємо успіху та реалізації ваших ідей та сподіваємося на подальшу співпрацю в майбутніх ініціативах!

Турбота про країну через турботу про людей: уроки Форуму Razom z Toboyu у Бучі

Published: 15 Січня, 2026

У жовтні 2025 року місто Буча стало простором спільного слухання та дій, спрямованих у майбутнє. Саме тут понад 70 практиків, лідерів громад, державних службовців, освітян, ветеранів і партнерів зібралися на Форум ментального здоров’я «Моделі стійкості. Партнерства. Інновації», організований проєктом RAZOM z Toboyu — ініціативою Razom for Ukraine, що реалізується за підтримки Direct Relief.

Форум поставив питання, яке сьогодні звучить особливо гостро для всієї України: як посилити систему ментального здоров’я так, щоб вона відповідала потребам людей тут і зараз — у час війни — і водночас витримала тривалий шлях відновлення попереду?

Зустріч, вкорінена в місці та сенсі

Проведення форуму саме в Бучі було свідомим вибором. Це місто стало символом глибокої втрати й водночас стійкості — нагадуванням про те, що ментальне здоров’я не є абстрактною політикою, а частиною щоденного виживання. Проведення цієї розмови тут підкреслило спільну відданість створенню систем підтримки, вкорінених у громадах, чутливих до травми та здатних до масштабування.

Учасники приїхали з понад десяти регіонів України — від Київщини (Буча, Ірпінь, Бородянка, Бориспіль) до Львова, Вінниці, Хмельницького, Івано-Франківська, Закарпаття, Запоріжжя та Миколаєва — разом із партнерами зі Сполучених Штатів. Психологи, соціальні працівники, медики, ветерани, освітяни, представники органів місцевого самоврядування та громадського сектору наповнили зал. Для тих, хто не зміг бути присутнім особисто, форум також транслювався онлайн, розширюючи діалог за межі простору події.

Про що говорили на форумі

Під час панельних дискусій, презентацій і круглого столу у форматі Speed Networking учасники зосередилися на практичних питаннях — і практичних відповідях:

Як громади можуть підтримувати ментальне здоров’я військових, ветеранів, їхніх родин і цивільних, які живуть в умовах постійного стресу?
Які інновації — цифрові інструменти, доказові інтервенції, нові моделі послуг — уже сьогодні допомагають психологам працювати ефективніше?
Як перейти від фрагментованих зусиль до системної співпраці між державними інституціями, громадами та неурядовим сектором?

У вітальних словах керівництво проєкту та партнери наголосили: стійкі рішення можливі лише через партнерство.
«Цей форум — не просто подія. Це спроба створити спільний простір дії, партнерства і відповідальності. Разом ми прагнемо визначити моделі, які справді працюють, і закласти основу для спільної дорожньої карти розвитку послуг ментального здоров’я в громадах», — зазначила Ірина Гудима, керівниця проєкту RAZOM z Toboyu.

Інші спікери поділилися уроками побудови моделей психосоціальної підтримки, що ставлять у центр довіру, координацію та локальну відповідальність — залишаючись водночас узгодженими з національною політикою та міжнародними найкращими практиками. Розмови були відвертими: учасники називали прогалини у координації та спроможності, але водночас ділилися тим, що вже працює — громадськими моделями підтримки, професійною допомогою фахівцям першої лінії для запобігання вигоранню, а також інструментами, що дозволяють вимірювати результати, а не лише наміри.

Від діалогу — до дорожньої карти

Одним із ключових результатів форуму стало напрацювання «дорожньої карти» міжсекторальної співпраці — практичного інструменту, який громади можуть використовувати для розвитку та посилення власних локальних екосистем ментального здоров’я. Дорожня карта, що постала з форуму в Бучі, перетворює діалог на скоординовану дію. Розроблена на основі дискусій, панелей та опитувань учасників, Дорожня карта ментальної стійкості Київщини окреслює шлях від розрізнених реакцій до цілісної, людиноцентричної системи психосоціальної підтримки.

У її основі — проста істина: від початку повномасштабного вторгнення ментальне здоров’я стало невід’ємною складовою стійкості громад. Ветерани, родини загиблих, внутрішньо переміщені особи та цивільні живуть у стані тривалого стресу й травми. Відповідь на ці потреби вимагає більше, ніж поодинокі послуги — вона потребує сталої співпраці між секторами, спільних стандартів і довіри.

Дорожня карта визначає міжсекторальне партнерство як фундамент ефективної системи. Органи місцевого самоврядування, заклади охорони здоров’я й освіти, громадські організації та психологічні центри мають різні, але взаємопов’язані ролі. Громади виступають першою точкою контакту — місцем, де люди шукають допомоги й де формується довіра, тоді як спеціалізовані центри забезпечують глибшу клінічну підтримку, супервізію та методичний супровід. Третій рівень організацій зміцнює соціальну згуртованість через освіту, інтеграційні програми та діяльність на рівні громади.

Ще одним ключовим напрямом є якість і доступність допомоги. Учасники форуму назвали стигму, низьку поінформованість і дефіцит фахівців — особливо в малих або віддалених громадах — головними бар’єрами доступу. У відповідь дорожня карта робить акцент на психоедукації, чітких маршрутах перенаправлення та професійному розвитку спеціалістів. Регулярна супервізія, підтримка колег і профілактика вигорання розглядаються не як додаткові опції, а як необхідні умови сталості системи.

Третім важливим вектором є інновації та цифровізація. Документ наголошує: технології — не самоціль, а інструмент розширення доступу й безперервності підтримки. Онлайн-консультації, цифрові системи ведення кейсів, телемедичні платформи та нові інструменти — зокрема чат-боти чи підтримка з елементами штучного інтелекту — допомагають запобігти «випаданню» людей із системи, особливо коли очні послуги недоступні. Водночас дорожня карта визнає потребу інвестувати в цифрову грамотність і побудову довіри, щоб ці рішення застосовувалися ефективно й етично.

Принципово важливо, що дорожня карта ставить у центр турботу про тих, хто надає допомогу. Стійкість будь-якої системи ментального здоров’я залежить від благополуччя фахівців. Навчання, супервізія, гідні умови праці та визнання професійної експертизи розглядаються як інвестиції у стійкість усієї системи.

Зрештою, ця дорожня карта — не статичний документ. Вона закликає до меморандумів про співпрацю, спільних навчань, взаємного перенаправлення клієнтів, спільної адвокації та постійного зворотного зв’язку між партнерами. Її мета практична: зробити так, щоб жодна людина, яка переживає наслідки війни, не залишалася наодинці, а громади мали структури, партнерства й інструменти для підтримки відновлення — сьогодні і в довгостроковій перспективі.

Українська стійкість — досвід для світу

Форум у Бучі є частиною ширшої розмови. У 2025 році команда RAZOM z Toboyu також представила український досвід на конференції Heal Ukraine в Гарварді, поділившись моделлю психологічної стійкості, сформованою в реаліях повномасштабної війни.

Ця модель акцентує чотири взаємопов’язані рівні стійкості — індивідуальний, сімейний, професійний і соціальний — і поєднує їх із доказовою індивідуальною підтримкою, що відстежує прогрес і адаптує плани допомоги з часом. Вона також зосереджується на професійній стійкості, пропонуючи психоедукацію фахівцям професій «людина — людина», та на сімейних підходах, які працюють із трансгенераційною травмою у родинах військових і ветеранів.

Як зазначила Ірина Гудима: «Досвід України — це не лише про витривалість, а й про інновації під тиском. Системи, які ми будуємо сьогодні, мають бути доступними, вимірюваними та масштабованими — важливими не лише для України, а й для будь-якого суспільства, що переживає тривалу кризу».

Чому цей момент важливий

Із 2022 року RAZOM z Toboyu працює над розбудовою національної системи психологічної підтримки, заснованої на довірі, доказовості та партнерстві. Команда з 40 психологів — 12 із яких мають наукові ступені — надала понад 28 500 індивідуальних консультацій, 2 500 годин групової роботи та провела понад 440 психоедукаційних тренінгів.

Форум у Бучі став важливою віхою на цьому шляху. Він показав, що стає можливим, коли громади, фахівці та державні інституції об’єднуються — не для конкуренції за ресурси, а для узгодження дій навколо потреб людей.

Стійкість, як засвідчив форум, — це не абстрактна риса. Це те, що ми вибудовуємо — свідомо, спільно і в партнерстві. У Бучі ця робота тривала далі — з поглядом, спрямованим у майбутнє, і спільним розумінням того, що турбота про ментальне здоров’я є невід’ємною частиною турботи про країну.

Стажування ImpactUA: Перетворюємо студентський потенціал на тривалі зміни для України

Published: 1 Жовтня, 2025

Майбутнє України твориться вже сьогодні — завдяки енергії молоді, її ідеям, активності та готовності до дії. Молоді лідери здатні поєднувати глобальний досвід з локальними потребами, перетворюючи ініціативність покоління на рушійну силу змін. Саме ця віра в проактивність молоді стала основою програми ImpactUA — спільної ініціативи Razom for Ukraine та Brave Generation. Її мета — залучити студентів провідних університетів США та українських студентів, які навчаються за кордоном, до активної участі в реальних змінах в Україні — не як спостерігачів, а як творців.

Протягом трьох тижнів учасники програми занурювалися у роботу громадських організацій, які підтримують громади, постраждалі від війни. Вони стали свідками щоденної стійкості, винахідливості та наполегливості людей, що тримають країну в русі. Програма дала студентам не лише практичний досвід співпраці з українськими ГО, а й глибше розуміння історичного, культурного й суспільного контексту. Поєднання академічного знання з живим досвідом створило міцну основу для міжнародної підтримки українських партнерів.

Учасники програми були ретельно відібрані. До України приїхали активні, цілеспрямовані студенти провідних університетів світу, які представляли різні академічні напрямки. Це додало програмі багатовимірності та підсилило синергію міжнародного бачення з місцевою експертизою. ImpactUA стала не лише платформою міжкультурного обміну, а й осередком формування нового покоління молодих лідерів, здатних працювати пліч-о-пліч з українськими громадами й створювати довготривалий вплив.

Підготовка до стажування розпочалася ще до приїзду студентів і стала першим кроком у їхньому досвіді. Онлайн-сесії сприяли знайомству, психологічній підтримці та обговоренню майбутніх викликів із провідними експертами. Марсі Шор, професорка історії Єльського університету, допомогла зануритися у культурно-історичний контекст, а Філ Каплан ділився практичними знаннями з міжнародної політики та гуманітарної сфери. Особливу увагу приділяли питанням безпеки: алгоритмам дій під час повітряних тривог, правилам поведінки та принципам особистої безпеки, що дозволили учасникам почуватися впевнено і зосередитися на навчанні та роботі.

Після прибуття до Львова студенти опинилися в середовищі першого занурення — де багатогранна реальність України почала відкриватися у всій своїй складності. Подорож до міста, організована командою програми, забезпечила безпечне і м’яке входження в новий контекст.

Перші дні стажування стали інтенсивним освітнім досвідом, де історія, політика та культура України перепліталися з особистими історіями й сучасною реальністю. Незабутнім моментом стала зустріч із Дорою Хомяк, виконавчою директоркою Razom for Ukraine. Її історія надихнула студентів усвідомити власну здатність бути творцями змін. Наступні лекції і екскурсії поглиблювали це розуміння: Ярослав Грицак відкривав складні історичні процеси, Мирослав Маринович ділився досвідом дисидентського руху, Юрій Підлісний пояснював механізми громадянського суспільства, а візит до музею-меморіалу жертв окупаційних режимів допоміг краще зрозуміти боротьбу за свободу.

Особливе враження залишив Superhumans Center — сучасний реабілітаційний центр для постраждалих від війни. Там студенти ознайомилися з підходами до протезування та побачили масштаб суспільної сили в дії.

Культурна програма інтеграційних днів стала емоційним доповненням: майстер-клас із іконопису, барбекю з народною музикою, розмови про традиції, приготування вареників і шоколаду — усе це дало змогу доторкнутися до живої української культури й побачити її актуальність.

Здобуті в перші дні знання та навички стали міцною основою для індивідуальних стажувань у громадських організаціях, підібраних відповідно до інтересів кожного. Це була можливість спробувати себе у різних ролях — від журналістики та роботи з ветеранами до ІТ, фандрейзингу чи ведення соціальних мереж.

Для багатьох це стало визначальним моментом у професійному житті. «Моє стажування підтвердило: я хочу стати психологом», — ділиться Анастасія Шульган, яка працювала з ГО Ridni. Вона відвідала воркшоп для психологів, де йшлося про складні теми, пов’язані з дітьми та прийомними сім’ями — і вперше відчула: вона на своєму місці.

Подібні відкриття були у багатьох. Евеліна Бендерська, яка раніше досліджувала травму в академічному контексті, зазначила: «Цей досвід поглибив мої академічні та професійні інтереси. Тепер я ще глибше хочу вивчати, як травма впливає на українське суспільство».

Після завершення програми частина учасників залишилися в Україні, щоб глибше зануритися у життя країни, інші продовжують підтримувати Україну з-за кордону. Один із студентів, Айдан Стретч, вирішив провести наступний рік у нашій державі, працюючи журналістом і висвітлюючи війну для американської аудиторії.

Impact UA стало більше ніж стажуванням — це був досвід, що трансформує. Програма показала: відбудова країни починається не лише з глобальних проєктів чи рішень уряду, а з простих людських контактів. Саме ці зв’язки дали студентам змогу відчути Україну не на відстані, а на дотик — і стати її голосом у світі. Як сказав один з учасників, Крістоферс Крумінс:

“Цей досвід нагадав мені про щось дуже просте, але надзвичайно важливе: політика, відносини між країнами і навіть війна — це все про людей. Коли маєш особисті контакти в Україні, слухаєш історії цих людей — твоє сприйняття неминуче змінюється. Щоранку читати новини про дрони і ракети — зовсім інше, коли знаєш людей, які щоночі змушені засинати під обстрілами”.

Цей проєкт довів просту, але потужну істину: Україна — це не лише країна, яка демонструє стійкість у війні. Це країна, що активно творить своє майбутнє. Тут зростає нове покоління лідерів з усього світу — тих, хто не просто спостерігає, а діє поруч із українцями, навчається й змінює світ разом із нами.

Нова кар’єра стібок за стібком: історія Світлани Рогозян

Published: 10 Вересня, 2025

«Я вже мала працювати інженером», — розповідає Світлана Рогозян, 51-річна жінка з Лисичанська, Луганська область. Вона працювала на місцевому нафтопереробному заводі та готувалася до підвищення. Виховувала дитину, про яку довго молилася. «Життя почало налагоджуватись», — додає вона. Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило все. Частина Луганщини була окупована ще у 2014 році, тому місцева влада та волонтери одразу почали евакуювати людей з Лисичанська, розуміючи, що атаки посиляться.

Родина Рогозян перебралася до свого заміського будинку неподалік Лисичанська, сподіваючись, що там буде безпечніше. «Я ще в сподіванні, що все буде добре, сіяла петрушку, моркву, буряк, кріп. Дуже сильно в мене дитина таке любить», — каже жінка. Але вибухи ставали дедалі ближчими, і вона вирішила тікати.

У середині квітня 2022 року, Рогозян разом із 6-річним сином Ярославом сіли в переповнений евакуаційний потяг до Львова. Діставались до станції автобусом під обстрілами росіян. Їм вдалося виїхати до того, як снаряд пошкодив їхню квартиру в Лисичанську. Місто повністю окупували в липні 2022 року.

«Єдине, що я жалкую, що іконка, з котрою христили малого — я її не взяла з собою. Ви знаєте, я на неї подивилась і залишила, думаю, щоб будинок оберігала, щоб тоді сюди ми повернулися», — згадує Рогозян.

Починати з чистого аркуша у Львові було важко. Родина оселилася в гуртожитку, у крихітній кімнаті, яку довелося ділити з іншою родиною. Вони жили на виплати для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Досвід жінки в хімічній інженерії виявився непотрібним на новому місці, бо поблизу не було жодного подібного підприємства. Були вакансії в сфері обслуговування, але Рогозян не могла залишити Ярослава самого.

Одного дня вона побачила на Facebook оголошення про набір на «Школу Кравецької Майстерності», організовану Західноукраїнським кластером ідустрії моди (WUFIC) за підтримки Razom.

«Шити то моє хобі було. Я підшивала костюмчики малому. Купляла, але прикрашала сама, переробляла. Але я розуміла, що в мене мало знань», — розповідає вона.

Рогозян дуже хотіла долучитися до курсів, але вечірні заняття не підходили через графік сина. Згодом їй зателефонували і запронували приєднатися до щойно набраної денної групи. «Я приєдналася з такою радістю! Я цього дуже чекала», — згадує жінка.

Мета «Школи Кравецької Майстерності» — навчити ВПО кравецької справи, допомогти випускникам із працевлаштуванням та сприяти їхньому професійному розвитку. Проєкт реалізується у Львові та Івано-Франківську. 84 жінки вже закінчили курси шиття.

Кожен потік майбутніх кравчинь навчається протягом трьох місяців. «Ми шили спідниці, брюки і верх. Я пошила собі спідницю-шорти, про які так давно мріяла», — каже Рогозян. Вона додає, що її улюбленою частиною навчання було освоєння технології замірів і крою тканини.

«Якраз найцікавіше ця технологія. Реально цікаво коли ти спочатку не розумієш, куди та лінія веде, куди не приведе, а вже і штани є», — каже Рогозян.

Про свій досвід на курсах жінка каже, що було «весело і класно», додаючи, що почувалася як у родині разом з іншими учасницями та викладачами. Групу навчали двоє викладачок — технологиня та кравчиня. «Одна вчить технології, а інша вчить, як строчити. Спочатку ми вчимося робити викрійку, а потім переносимо з паперу на тканину, а потім шиємо», — пояснює Рогозян. «Я вдячна, що тканину нам [WUFIC за підтримки Razom] надавали, привозили. І що нам не довелося самостійно шукати її по магазинах».

Цей проєкт надихнув Рогозян шукати нові можливості для поглиблення знань у швейній справі. Разом із деякими жінками з курсів, вона почала щосуботи приходити до колишньої викладачки, технологині з пошиву одягу, Вікторії Карпової, щоб освоїти більш складні техніки.

Після проєкту, «робота мене знайшла», — розповідає Рогозян. Карпова шукала жінок для роботи у своїй швейній майстерні, яку вона перевезла з нині оточеного Покровська, Донецької області, до Львова. Рогозян погодилася на пропозицію і зараз працює неповний робочий день у КВК «Покровчанка».

«Я здобула знання. Я маю роботу, яка мені подобається. Мені дуже подобається продукція, яку ми шиємо. Якщо подобається продукція то подобається і працювати з цією продукцією. Вона гарна, якісна, красива, і ти розумієш, що ти до того приклав свою руку», — каже Рогозян.

Рогозян мріє започаткувати власну справу. Коли вона приєдналася до курсів шиття, то мала чітку мету — опанувати ремесло і згодом відкрити майстерню з ремонту одягу. Поки що вона хоче почати з малого. «У мене мрія, машинку, хоча б, знаєте, домашню, але сучасну хочеться вже», — ділиться жінка. Рогозян додає, що навіть проста швейна машинка вдома дозволила б їй почати заробляти. Наразі вона працює на старій ножній, яка не може зрівнятися з електричними. «Але вона класна, коли світла нема», — визнає, сміючись.

«Я дуже хочу миру, щоб моя дитина не боялася звуків вибухів», — каже Рогозян. Вона згадує, як її син імітував звуки ракет і дронів — звуки, які дитина ніколи не повинна чути. «Я не хочу, щоб діти знали того страху, коли втрачаєш все», — продовжує вона. «Ти зберіг життя собі і дитині, але то, що ти все життя собі жив, напрацював — того нема».

8-річний Ярослав зараз навчається у місцевій школі, грає на фортепіано та відвідує курси з конструювання дронів. Чоловік Рогозян боронить Україну.

Рогозян вірить, що добробут України тісно пов’язаний із добробутом її народу. В умовах, коли стільки ВПО втратили роботу, програми перекваліфікації, як Razom Jobs, є рушієм змін. «Буде процвітати Україна, будуть і люди процвітати. Буде робота у кожного, і буде держава багата. Якщо кожен буде робити, заробляти гроші, то і будуть гроші і в державі», — каже Рогозян.

Завдяки вашій підтримці, Razom продовжує надавати таким цілеспрямованим людям, як Рогозян, можливість здобувати нові навички та розвиватися у новій, захопливій професії.