Повернення з війни не закінчується в день демобілізації. Людині потрібно заново знайти своє місце серед цивільних, відновити зв’язки, відчути, що її досвід має значення. Для Аліни таким місцем стала спільнота письменників. Тепер вона створює простір для інших ветеранів.
Аліна Сарнацька – ветеранка, правозахисниця, радіоведуча та письменниця. У Львові вона створила «Театр Ветеранів» — простір для навчання нових драматургів. Проєкт реалізується в межах Ветеранської програми Інституту документування війни та сприяння інтелектуальній взаємодії із зовнішнім світом INDEX за підтримки Razom.
У рамках проєкту «Театр ветеранів» 2,5 місяці дев’ять ветеранів та дві дружини ветеранів навчалися писати п’єси про свій досвід війни — а також про повернення в мирне життя та про те, як це їх змінило.
«Ветерани можуть прийти в театр і побачити репрезентацію себе на сцені. Це важливо, побачити, що в цьому місці людям важливі ветерани», — ділиться Аліна.
Ми розпитали Аліну про її шлях до театру та про те, як драматургія об’єднує ветеранів і допомагає показувати світу реальність українців у війні.
Писати, щоб віднайти себе
«В армії ти отримуєш повний спектр, що буде, коли ти помреш. Як швидко про тебе забудуть. Це морально, насправді, важко», — розповідає Аліна Сарнацька.
«В якийсь момент я зрозуміла, що коли мене уб’ють, коли світ знищить мої сліди остаточно, я жалкуватиму про те, що я мало провела часу з близькими, і що я мало писала».
Після трьох років служби, Аліна відчула, що не просто поставила своє життя на паузу, її навички почали слабшати.
«Після армії я зрозуміла, що я не можу зібрати думки докупи. Я стала зовсім не така яскрава і впевнена, як була. Мені було дуже сумно. Я зрозуміла, що якщо я не знайду собі спільноту, то я перестану писати. Мені не вистачає сміливості. І в якийсь момент мені друзі почали кидати лінки на набір школи драматургії від театру ветеранів Максима Курочкіна. Я подалась. І в його особі знайшла ментора. Тому я змогла продовжувати — мені стало на кого спертися», — розповідає Аліна.
Так в Україні з’явилася нова драматургиня. Її п’єси читають і ставлять не лише в Україні, а і за кордоном, наприклад, у межах програми Razom Culture and Connect у Нью-Йорку — відбулося читання її п’єси «Баланс».
В театрі Аліна отримала не лише нову професію та спільноту, але й продовжила робити те, що й раніше — репрезентувати потреби людей, робити їх видимими для суспільства.
Знайшовши свою точку опори, жінка не зупинилась виключно на написанні п’єс. Вона вирішила вчити інших ветеранів мистецтву письма та драматургії. Шукати та підтримувати нові таланти.
Писати для рівності прав
Ми говоримо з Аліною по відеозв’язку. За моїм вікном у Києві починаються вибухи, і я вимушена взяти паузу, аби перейти в гардеробну.
«Навіщо платити за оренду всієї квартири, коли ми живемо в коридорі?» — жартую я.
«Навіщо взагалі платити за квартиру, якщо можна жити в метро?» — підхоплює ветеранка.
Психологиня за освітою, Аліна навчалася в аспірантурі із соціальної роботи, проводила наукові дослідження та працювала менеджеркою громадської організації. Багато років вона займалася питаннями захисту прав жінок, зокрема протидією гендерно зумовленому насильству. Співпрацювала з UN Women, Колумбійським університетом та іншими міжнародними організаціями.
«Ми хотіли робити зміни в країні», — розповідає Аліна.
Крім громадського сектору, жінка долучалася до праволіберального руху, де вперше познайомилася з ветеранами російсько-української війни. Саме це середовище, за словами Аліни, суттєво вплинуло на неї. Вона продовжила дружити з багатьма з цих людей і після завершення спільної діяльності.
«Ми дуже багато сперечалися про права жінок, про прайд, взагалі про ЛГБТ-спільноту. А коли почалась повномасштабка, я побачила, що всі ці люди пішли до армії. Крім мам з дітьми. І мені здається, що це дало мені чудовий приклад», — розповідає Аліна.
«Українська армія – це цивільні, які пішли захищати свою країну з любові», — наголошує Аліна Сарнацька, яка прийшла до війська з громадського сектору.
Писати для забезпечення батальйону
У фейсбуці Аліни часів Covid-19 та до нього – пости про записи подкастів, роботу, вигорання та вивчення англійської. А ще лисички-іграшки, лисички-прикраси та лисички-емодзі.
У березні 2022 році «Лисиця» стає її позивним, а громадська активістка – бойовою медикинею роти вогневої підтримки 207 батальйону 241 бригади ТрО ЗСУ. Не дивлячись на те, що в Україні, мобілізація жінок не є обов’язковою, а на роботі Аліні пропонували виїхати за кордон. (станом на початок 2026 року понад 75 000 жінок служать у лавах Збройних сил України – ред.)
«Я доросла людина без дітей. Я розуміла, що я маю піти в армію і захищати своє місто, своїх людей. Коли питають, чому я долучилась до війська… Мені здається, що більш логічне питання, чому хтось не долучився», — розповідає Аліна про своє рішення мобілізуватись.
Навесні 2022 року, в ТЦК стояли черги з добровольців. Вчителі, айтівці, менеджери та інші цивільні, які ніколи не служили в армії. Вони як і Аліна, обирають поставити своє життя на паузу заради країни.
«Перші тижні я плакала ночами. Було абсолютно нічого непонятно, страшно, дивно. Боялась не впоратись з відповідальністю. Мені сказали, що тепер я відповідаю за здоров’я сотні солдат. Я не маю медичної освіти і в нас не було ні дня навчань. Хтось показав мені де в автомата запобіжник. Я вчила такмед по матеріалам з інтернету… З часом, потроху, стало легше», — ділиться Аліна про свою службу в пості Фейсбуку.
На службі не стало днів тижня, а кольори в гардеробі стали лиш камуфляжно-зелені. Аліна відслідковуватиме прильоти поруч з будинком у Києві, де залишатиметься її сім’я і святкуватиме другий День народження, вийшовши живою після артилерійського обстрілу під Ірпенем.
«Щоби служити в армії треба балансувати. Ще в перший рік служби я купила вушка на каску і вкладку в спальнік з покемонами. А на другий рік я перестала стісняться спать з мʼякою іграшкою. Мама прислала мені з дому борсука. Його звали Філімон, він трошки пачкався, я стірала його при нагоді і сушила на сонці», – пише Аліна в своєму творі «Баланс».
Під час служби, вона знову писатиме. Цього разу короткі замальовки у соцмережі, аби збирати кошти на потреби свого батальйону.
«Нам було потрібно все: машини, дрони, рації… Все. Я стала непоганою “діалогісткою”, тому що діалоги найбільше приводять [донорів] і дозволяють збирати донати», — згадує Аліна.
Жінка брала участь у бойових діях у Донецькій області, відзначена нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За збереження життя» та відзнакою Президента України «За оборону України».
На початку служби Аліна хотіла спати в ліжку, піти в кіно, цілуватись, приготувати курку в духовці і гарно писати. Вона мріяла бути письменницею.
Писати, щоб об’єднати ветеранів
«Я вірю, що людина має бути частиною громади, що важливо служити своїй спільноті. Я хочу бути корисною ветеранам. Для мене це якесь таке питання віри, напевно», — ділиться Аліна, зазначаючи, що вже понад 20 років відвідує церкву.
Аліна зазначає, що це навчання неправильно прирівнювати до арт-терапії, адже не всякий творчий процес є цілющим. Дивлячись постановки своїх п’єс, вона ще кілька днів може почуватися зле. Найцінніше — можливість бути серед людей, які мають схожий досвід, і шанс опанувати нову професію.
«У нас був один учасник у Львові з Superhumans, дуже молодий хлопець, який тільки нещодавно втратив ногу. Я не впевнена, що для нього це було настільки про письмо, але він був частиною ком’юніті, ходив на всі заняття, написав п’єсу. Через рік він усвідомив, що хоче писати далі. Це дуже довгостроковий процес. Для нас це не просто курс — ми з ними завжди тепер», — ділиться Аліна.
Після навчання всі учасники залишаються у спільному чаті, де діляться можливостями та спілкуються.
До занять долучаються ветерани, які ще лікуються у шпиталях, і навіть діючі військовослужбовці, які перебувають на передовій.
Писати, щоб об’єднати країну
«Я розумію, що на багато поколінь вплине те, наскільки покинутими і непотрібними можуть почуватися ветерани», — підсумовує Аліна Сарнацька.
Служба в армії суттєво впливає на сприйняття життя та буденних речей. Адже основне завдання військовослужбовців — вижити. Проєкти, присвячені інтеграції та підтримці ветеранів, в Україні є ще з 2014 року.
На курсі Аліни фінальною точкою є читання нових п’єс на сцені професійними акторами.
«На учасників це дуже велике враження справляє. Вони бачать, що ця тема важлива людям. І це дуже сильно впливає на всіх — і на місцеву громаду, яка приходить на виставу, і на ветеранів, які її написали».
Так п’єса стає інструментом взаєморозуміння між людьми, які прожили дуже різний досвід, але прагнуть жити і співтворити разом.
Театр не може стерти досвід війни. Але він може дати ветеранам місце, де їх слухають. А суспільству — можливість почути їхні історії.
Історія Аліни Сарнацької — не лише про те, як знайти себе після війни. Вона про те, як отримана від інших підтримка перетворюється на можливість підтримати когось іще. Колись спільнота допомогла Аліні повірити у власний голос. Сьогодні вона допомагає іншим ветеранам віднайти свій — і бути почутими далеко за межами театральної сцени. Адже повернення з війни — це не лише шлях, який проходить ветеран. Це також готовність суспільства створювати простір, у якому його досвід, талант і майбутнє мають значення. І саме такий простір ми маємо будувати разом.
Саме тому підтримка таких спільнот — це інвестиція не лише у ветеранів. Це інвестиція у те, якою буде Україна після війни.
