Мало яке місто так точно втілює слово передова, як Харків. Він розташований лише за 25 кілометрів від російського кордону — настільки близько, що ворожі літаки можуть досягти місто за лічені хвилини. Від перших днів повномасштабного вторгнення Харків живе під постійною загрозою з повітря, і водночас продовжує працювати, жити й функціонувати напрочуд злагоджено.
Ті, хто наважується приїхати до міста, часто дивуються: чисті вулиці, клумби й декоративні елементи, які прикрашають простори, ще недавно пошкоджені ракетами й дронами, громадський транспорт, що ходить за розкладом і з перших днів вторгнення став безкоштовним для всіх мешканців. Якби не фанера на вікнах і оборонні барикади на в’їздах до міста, можна було б подумати, що це безпечне місто десь у Західній Європі.
Здатність Харкова витримувати щоденні атаки й водночас зберігати відчуття порядку для своїх мешканців значною мірою ґрунтується на системах, які місто створило під час війни. Це системи, що дозволяють швидко виявляти загрозу, вчасно попереджати людей і координовано реагувати.
У центрі цієї роботи — Харківський Ситуаційний Центр (ХСЦ), єдиний центр такого типу поза межами Києва. Тут команда молодих фахівців із цивільного захисту моніторить прямі відеотрансляції, відстежує інциденти на інтегрованій мапі міста та координує все — від аварійних ремонтів до рятувальних операцій.
Пульс Харкова
«Ситуаційний центр — це серце Харкова,» — каже Богдан Гладких, директор Департаменту надзвичайних ситуацій Харківської міської ради та керівник ХСЦ. «Він бачить усе, що відбувається в місті, і керує реагуванням — від пожежників до медиків. Це пульс, який підтримує життя Харкова.»
Ситуаційний центр був збудований лише за три місяці завдяки партнерству міста, місцевого бізнесу, волонтерів та міжнародних донорів. Реалізувати такий об’єкт у настільки стислі строки в умовах війни здавалося майже неможливим. Але ще складніше — об’єднати під одним управлінням таку кількість муніципальних служб і змусити їх працювати злагоджено, коли кожна з них вже й так функціонує на межі можливостей.
Попри це, Харкову вдалося вибудувати структуру, в якій ДСНС, екстрена медична допомога, поліція, пожежні служби та навіть комунальні підприємства працюють разом і координують дії заради безпеки мешканців міста.
Цифрова мапа центру містить інформацію про кожен гідрант, дорогу й зону ризику; сотні камер передають відео в режимі реального часу; аналітики координують усі екстрені та комунальні служби. Коли виникає надзвичайна ситуація — чи то комбінована атака на місто, чи звичайна побутова пожежа — працівники ХСЦ можуть оцінити ситуацію за камерами, миттєво отримати повну інформацію про пошкоджену інфраструктуру та направити на місце саме ті служби, які реально потрібні.
Коли війна зробила Харків постійною ціллю, це «серце міста» стало його щитом. Але навіть найкраща система координації не працює без зв’язку. А в Харкові, коли зникає електрика й падають мобільні мережі, тиша може коштувати життя.
Коли звʼязок означає виживання
Під час блекаутів або масованих обстрілів мобільний зв’язок може зникнути за лічені хвилини. Вежі руйнуються, базові станції виходять з ладу — і разом із ними зникає можливість координувати рятувальні служби.
Щоб закрити цю критичну прогалину, Razom передав місту радіоретрансляційне обладнання — основу захищеної цифрової радіомережі, яка нині з’єднує міську владу, екстрені служби та комунальні підприємства. Ця система підтримує зв’язок навіть тоді, коли все інше не працює.
«Спочатку в наших рятувальників не було стабільного сигналу,» — згадує Богдан. «Під час блекаутів ми були фактично сліпі. Після встановлення ретрансляторів зв’язок більше жодного разу не зникав.»
Він добре пам’ятає ніч, яка показала, наскільки це важливо.
«Два місяці тому, під час так званого “подвійного удару”, наші команди вже працювали на місці першого влучання, коли диспетчер передала по рації: “Ракета в напрямку міста”. Через 28 секунд стався другий удар. Усі встигли сховатися. Усі залишилися живі.»
“Подвійний удар” — це тактика, коли друга ракета запускається по тій самій локації невдовзі після першої, часто з метою уразити рятувальників, які прибули на допомогу. Під час першого вибуху було зруйновано найближчу мобільну вежу. Щойно вона вийшла з ладу, мобільний зв’язок у районі зник повністю — навіть дві SIM-картки Богдана не працювали.
«Обидві мої SIM-картки “лягли”,» — каже він. «Вежі вже не було. Єдине, що працювало, — це радіомережа, яку ви допомогли нам побудувати.»
Фактично єдиним каналом зв’язку залишалася міська цифрова радіосистема. Поки рятувальники працювали на місці, диспетчер, який відстежував повітряну обстановку, побачив запуск другої ракети. Оскільки радіозв’язок не залежить від мобільних мереж, він зміг миттєво передати попередження — і кожен на місці його почув.
У них було 28 секунд, щоб дістатися укриття. Друга ракета впала приблизно за 20 метрів від місця, де за кілька хвилин до того стояли понад сто людей. Понад сто рятувальників — комунальники, пожежники, медики — вижили завдяки одному короткому радіосигналу.
Сьогодні ця система охоплює весь Харків. Радіостанції мають міський голова, керівники департаментів і всі критично важливі служби. Вона інтегрована з автоматичною системою повітряної тривоги, яка перериває радіоефір і попереджає водіїв у дорозі. Мережа живиться від генераторів і має резервування: якщо один ретранслятор виходить з ладу, інший миттєво його замінює.
«Я не бачу альтернативи цифровому радіозв’язку,» — наголошує Богдан. «Без нього немає координації, немає своєчасного попередження і немає шансів урятувати життя.»
Його висновок простий і терміновий: кожному великому місту України потрібна така система.
Інновації під землею
Ця система, що рятує життя, виходить далеко за межі стін Ситуаційного Центру — у школи, лікарні та житлові райони Харкова.
Під час одного з наших візитів восени кілька керованих авіабомб влучили в різні райони міста саме тоді, коли ми оглядали одну з нових підземних шкіл. Лунали сирени, а з рації Богдана крізь товсті бетонні стіни надходили повідомлення. Навіть перебуваючи поза об’єктом, він координував реагування одразу на кілька локацій: скеровував рятувальні бригади, змінював маршрути транспорту, перевіряв, чи відкриті укриття для цивільних.
Це було наочне підтвердження того, наскільки важливий зв’язок — і як захист у Харкові тепер простягається глибоко під землю.
Підземні школи Харкова — це пряма відповідь на життя прифронтового міста. Це повноцінні навчальні простори, які одночасно є сертифікованими бомбосховищами. Кожна така школа може приймати 700–800 учнів для навчання і до 2 000 людей під час повітряних тривог. Вони обладнані системами фільтрації повітря, автономним живленням і запасами води. Наразі в місті вже працює десять таких шкіл, ще кілька — у процесі будівництва.
Одна з них зазнала прямого ракетного удару у 2023 році — і витримала.
«Це було наше випробування в реальних умовах,» — каже Богдан. «Спрацювало все: вибухозахисні двері, фільтри, вентиляція. Будівля прийняла удар, а всі всередині залишилися живі.»
Під час кожної повітряної тривоги коридори школи відкриваються для мешканців сусідніх будинків, перетворюючи її на спільне укриття. Завдяки тій самій міській системі зв’язку люди встигають дістатися безпечного місця, а вчителі можуть продовжувати заняття під землею. Окрім окремих підземних шкіл, навчальні простори інтегровані й у станції метро — одну з таких шкіл можна побачити в документальному фільмі Катерини Горностай «Стрічка часу».
Інженери Харкова йдуть ще далі: у планах не лише нові школи, а й перший в Україні підземний дитячий садок. Це освіта як елемент цивільного захисту — навчання як форма спротиву.
Місто, яке не ламається
Населення Харкова зменшилося майже вдвічі з початку повномасштабного вторгнення. Але ті, хто залишився, забезпечують життя міста щодня: прибирають вулиці, відновлюють комунальні послуги, повертають дітей до навчання — навіть під обстрілами.
«Я зробив свій вибір,» — просто каже Богдан. «Я залишаюся.»
Він працює в міській владі вже десять років — спочатку в цифровій трансформації, нині в системі цивільного захисту. В Україні цивільний захист — це не одна служба. Це скоординована система, яка об’єднує диспетчерів, пожежників, медиків, комунальників і відповідальних за укриття — усіх, хто забезпечує безпеку цивільного населення під час обстрілів, блекаутів і криз. Фактично це ті, хто захищає мирних людей, не будучи військовими, — роль не менш важлива й надзвичайно виснажлива під час повномасштабної війни.
Як і багато хто в його молодій команді, Богдан майже не спить, працює по 14 годин на добу і живе в постійному напруженні. Найважчі моменти, зізнається він, — коли гинуть діти.
«Ми — місто на передовій. Але не лише оборони, а й рішень,» — каже він. «Коли щось ламається, Харків знаходить спосіб це полагодити.»
Середній вік працівників Ситуаційного Центру — 29 років. Разом вони збудували сучасну систему цивільного захисту, яку ще нещодавно вважали неможливою. За останній рік у Харкові не було жодного ракетного влучання без попереднього сигналу тривоги. Інші громади вже приїжджають сюди, щоб перейняти цей досвід.
Разом на передовій
Харків став і щитом, і прикладом — доказом того, що навіть в умовах облоги місто може розвиватися, організовуватися і піклуватися про своїх людей. Razom пишається можливістю підтримати цю передову стійкості — допомогти тим, хто не здається, хто зберігає зв’язок під час блекаутів і доводить, що інформація, передана вчасно й безпечно, рятує життя.
Те, що почалося в Харкові, має поширитися на всю Україну. Технології вже є, експертиза доведена, а рішучість — незламна. Потрібне партнерство — той самий дух «разом», який дозволив збудувати Харківський ситуаційний центр у рекордні строки.
