Проєкт Infection Prevention уперше представили у США після запуску в Україні — з новими результатами дослідження

Published: 3 Вересня, 2026

Проєкт Infection Prevention, який реалізують Центр громадського здоров’я МОЗ України та Інститут молекулярної біології і генетики НАН України за підтримки Razom for Ukraine, уперше представили у Сполучених Штатах після його запуску в Україні. Презентація відбулася під час Military Health System Research Symposium (MHSRS) 2026 — однієї з ключових конференцій у сфері військової медицини.

MHSRS об’єднує тисячі військових медиків, науковців, лікарів-клініцистів та представників систем охорони здоров’я з різних країн.

Проєкт на конференції представила Хейлі Юрен (Hailie Uren), керівниця проєкту та головна дослідниця від Центру громадського здоров’я. Вона вперше презентувала міжнародній аудиторії нові проміжні результати дослідження.

До дослідження долучилися 293 учасники. Отримані результати поки що є попередніми й не дають підстав для остаточних статистичних висновків. Водночас дослідницька команда вже починає виявляти резистентні бактерії на ранніх етапах медичної евакуації поранених.

«Для мене було особливо важливо представити цей проєкт на Military Health System Research Symposium перед аудиторією близько 5 000 людей. Разом із моєю командою, українськими військовими та цивільними лікарями й міжнародними партнерами ми працюємо над новим підходом до допомоги пораненим унаслідок війни. Наша мета — не лише рятувати життя та зберігати кінцівки поранених в Україні вже сьогодні. Ми також прагнемо розробити рішення, які в майбутньому можуть змінити підходи до медицини на полі бою».

— Хейлі Юрен, керівниця проєкту та головна дослідниця

Проєкт досліджує, як бактерії та інші мікроорганізми, стійкі до дії багатьох антибіотиків, поширюються серед поранених унаслідок бойових дій під час їхньої медичної евакуації — від перших етапів надання допомоги до госпіталізації.

Дослідження об’єднує кілька напрямів роботи: громадське здоров’я, епідеміологічний нагляд, мікробіологію, інфекційний контроль та вдосконалення роботи системи охорони здоров’я.

Поранений проходить кілька етапів медичної евакуації — від місця збору поранених і догоспітальної допомоги до польової хірургії та лікування в лікарні. На кожному з цих етапів існує ризик інфікування або поширення бактерій, стійких до антибіотиків. Чим довшим є шлях евакуації, тим більше таких можливостей.

Тому дослідники аналізують увесь процес медичної евакуації, щоб визначити, на якому етапі виникає найбільший ризик і де можна втрутитися якомога раніше.

На основі отриманих даних команда розробляє стандартизовані підходи до ранньої деконтамінації на догоспітальному етапі. Їхня мета — зменшити ризик тяжких інфекцій, потребу в застосуванні антибіотиків широкого спектра та подальше поширення антибіотикорезистентних бактерій.

Презентація викликала значний інтерес серед учасників конференції. Кілька фахівців після виступу звернулися до команди, щоб більше дізнатися про дослідження, обговорити можливості співпраці та долучитися до подальшої роботи.

«Ваша презентація була однією з найбільш вражаючих і важливих презентацій, які я почув за чотири дні конференції. Продовжуйте чудову роботу, яку ви та ваші колеги робите!»

— учасник конференції

(З міркувань безпеки ми не можемо публічно розголошувати імена всіх учасників.)

Український досвід важливий далеко за межами України

Досвід України у цій сфері має значення далеко за межами нашої країни. Антимікробна резистентність є спільним викликом для систем охорони здоров’я в усьому світі, і найефективніше протидіяти їй якомога раніше — ще до того, як стійкі до антибіотиків бактерії починають поширюватися.

Україна є одним із небагатьох місць, де сьогодні можна дослідити весь маршрут медичної евакуації пораненого — від моменту отримання поранення до госпіталізації. Саме це дає змогу визначити, де саме виникають ризики та на яких етапах можна найефективніше запобігати поширенню резистентних бактерій.

Розроблені в межах проєкту стандартизовані підходи до ранньої деконтамінації можуть бути корисними не лише для української військової медицини. У перспективі вони можуть застосовуватися і в цивільній медицині та інших системах охорони здоров’я, які стикаються з проблемою антибіотикорезистентності.

Саме тому Razom for Ukraine підтримує проєкти, які допомагають не лише долати наслідки війни, а й запобігати їм.

«Цей проєкт працює саме тому, що його очолюють українські інституції, а не тому, що він існує як додатковий рівень над ними. Центр громадського здоров’я та Інститут молекулярної біології і генетики виконують основну наукову роботу. Завдання Razom — підтримувати цю роботу та допомагати представляти її результати аудиторіям, які можуть ними скористатися, зокрема учасникам MHSRS».

— Ден Солчаник, директор напряму Health, Razom for Ukraine

Проєкт Infection Prevention дає можливість безпосередньо досліджувати ризики, пов’язані з поширенням антибіотикорезистентних мікроорганізмів, в умовах війни, а також розробляти й випробовувати нові підходи до їхнього запобігання.

Отримані результати можуть бути корисними для військової медицини не лише в Україні, а й під час майбутніх масштабних збройних конфліктів та війн.

Інвестиції в майбутнє: як Razom підтримує українських освітян

Published: 1 Вересня, 2026

Підтримувати українських учителів — означає інвестувати в молодь, яка визначатиме майбутнє України.

Навіть в умовах повномасштабної війни українські освітяни продовжують навчати, розвиватися й адаптувати освітній процес до нових реалій. Вони допомагають формувати покоління людей, здатних критично мислити, брати на себе відповідальність і знаходити рішення для найскладніших викликів. Саме вчителі сьогодні закладають фундамент прогресивної, демократичної та стійкої держави.

Razom підтримує українських освітян через локальні й міжнародні ініціативи, що відкривають доступ до сучасних методик, технологій, професійних спільнот і практичного досвіду. Розповідаємо про три проєкти, які допомагають учителям посилювати школи та громади.

Фестиваль «Вчителі майбутнього»: простір для нових ідей

Уже другий рік поспіль Razom підтримує одну з найбільших освітніх подій Європи — фестиваль «Вчителі майбутнього», організований ГО «Освітня Ініціатива Вільних та Небайдужих».

Шостий щорічний фестиваль «Вчителі майбутнього 2026» відбувся влітку у Львові та об’єднав понад 2 000 освітян з усієї України, а також міжнародних експертів і лідерів громадянського суспільства. Упродовж двох днів учасники долучалися до інтенсивного професійного обміну, нетворкінгу та понад 200 майстерень.

Цього року Razom підтримав «Ангар освітніх інновацій» — спеціальний простір, у якому понад 20 провідних українських STEM-компаній та EdTech-платформ представили свої розробки для сучасного навчання.

Серед учасників були видавництва «Ранок» і «Літера ЛТД», компанії EdPro та ELIZ LABS, що створюють інтерактивні панелі, лабораторне обладнання й навчальне програмне забезпечення, а також EdTech-платформа AR Book і державний освітній застосунок «Мрія».

Для вчителів це була можливість не лише побачити нові технології, а й обговорити з розробниками, як використовувати їх у щоденній роботі та зробити навчання доступнішим, практичнішим і цікавішим для дітей.

STEM без кордонів: від Шотландії до прифронтових громад

Якісна STEM-освіта готує майбутніх інженерів, науковців та інноваторів — людей, які відбудовуватимуть українську енергетику, медицину, оборонний сектор та економіку.

Навесні Razom підтримав участь п’ятьох українських учителів із прифронтових регіонів у програмі професійного розвитку «STEM без кордонів». Вона відбулася у Шотландії на базі The King’s Foundation у партнерстві з «Освіторією».

Протягом трьох днів учасники опановували проєктне навчання та сучасні наукові методики. Вони також досліджували, як знання про природу пов’язані зі сталими енергетичними рішеннями та кар’єрними можливостями у сфері STEM.

Важливо, що вплив програми не обмежується п’ятьма учасниками. Повернувшись до своїх громад, учителі передають здобуті знання колегам і застосовують нові підходи в роботі з учнями. Так сучасні освітні практики стають доступними для тисяч українських дітей, зокрема в регіонах, які щодня відчувають наслідки війни.

Civic Boost: молодь і громади в дії

Ще один напрям підтримки — розвиток шкільної автономії та залучення молоді до життя громад. У межах Civic Boost делегація освітян із прифронтової Харківщини відвідала Львів для триденного стажування, присвяченого цим темам.

Львів обрали не випадково. Місцеві ліцеї мають значний рівень самостійності: вони розпоряджаються бюджетами та створюють власні освітні хаби. Учасники стажування ознайомилися з цим досвідом і отримали практичні інструменти для розвитку учнівського врядування та запуску освітніх і культурних ініціатив у своїх громадах.

Такі обміни допомагають перетворювати школу на простір, де молоді люди не лише здобувають знання, а й навчаються впливати на рішення, працювати разом і брати відповідальність за майбутнє своєї громади.

Підтримка, що має довгостроковий вплив

За кожною освітньою програмою стоїть значно більше, ніж окремий тренінг, подорож чи подія. Учителі повертаються до своїх шкіл із новими знаннями, діляться ними з колегами та створюють можливості для сотень і тисяч дітей.

Попри війну, українські освітяни продовжують працювати, впроваджувати інновації та надихати своїх учнів. Razom залишається поруч із ними, адже підтримка вчителів сьогодні — це внесок у покоління, яке будуватиме вільну, демократичну та стійку Україну завтра.

Незалежність — це готовність: свобода, над якою потрібно працювати щодня

Published: 27 Серпня, 2026

Війна змінюється швидше за правила, за якими до неї готувалися. Саме тому незалежність неможливо сприймати як щось завершене й гарантоване. Вона не зводиться лише до святкових дат чи декларацій. В умовах повномасштабного вторгнення незалежність щодня залежить від конкретних рішень: наскільки добре підготовлена людина, чи здатна система адаптуватися та чи готові ми діяти до того, як криза стане катастрофою.

Для головного медичного інструктора 12-ї бригади спеціального призначення “Азов” Національної гвардії України з позивним «Джедай» готовність — це не абстракція. Це щоденна робота: навчати, повторювати, адаптувати підходи й відмовлятися від рішень, які ще вчора здавалися правильними.

Цього серпня Razom говорить про незалежність як про work in action — роботу, яка ніколи не завершується.

Війна змінюється. Підходи мають змінюватися разом із нею

Система медичної підготовки, за словами «Джедая», будується максимально гнучко.

«Гнучкість. Це найважливіший термін і найважливіший принцип, який зараз актуальний і який ми доносимо колегам і тут і закордоном», — говорить інструктор.

Причина проста: сучасна війна змінюється настільки швидко, що навіть досвід кількамісячної давнини не завжди можна переносити в нову реальність без переосмислення. «Джедай» згадує розмови із закордонними колегами на початку 2025 року: тоді одним із головних висновків був захист військової техніки засобами радіоелектронної боротьби. Але вже наприкінці того ж року розвиток оптоволоконних технологій суттєво змінив ситуацію на полі бою.

«Оптоволокно за рік просто змінило ситуацію під 90 градусів. І це все за один рік. Тому гнучкість, гнучкість і ще раз гнучкість».

У центрі підготовки — людина

Другий принцип, який називає «Джедай», — людиноцентричність.

Сучасний захисник змушений знати й уміти надзвичайно багато, водночас складна логістика змушує його діяти максимально самостійно. Завдання підготовки — не перевантажити людину теорією, а дати тільки те, що справді потрібне для збереження життя та ефективної дії.

«Ми намагаємося доносити тільки вижимку найбільш прикладних essentials. Вся підготовка має складатися чисто з essentials, інші другорядні речі будуть потім», — пояснює «Джедай».

У межах співпраці з Національною гвардією України Razom підтримує цю роботу, надаючи навчальне майно та засоби тактичної медицини. Для нас така підтримка — це інвестиція в людей і знання. Можливість регулярно відпрацьовувати навички на якісному обладнанні перетворює теоретичні знання на практичну спроможність діяти тоді, коли це має найбільше значення.

Навичку неможливо отримати один раз і назавжди

Практичні знання потребують постійного відновлення та повторення.

«У світі не існує жодної навички, жодних знань, які один раз десь почули — і ви це все запам’ятали. Починаючи від банальних речей: якщо ви вилкою не будете користуватися рік, то вколете себе в губу. Це треба підтримувати і нагадувати собі», — підкреслює «Джедай».

У військовій медицині ціна недостатньої підготовки є незворотною. Цифри й статистика виживання говорять самі за себе краще за будь-які історії.

Цей підхід стосується не лише медицини, а й інституцій чи суспільства загалом: спроможність не створюється одним тренінгом чи одноразовою допомогою. Її потрібно постійно підтримувати через практику та доступ до ресурсів.

Саме тому Razom постійно проводить практичні тренінги з тактичної медицини (зокрема за програмами CLS та CMC). Цього року у співпраці з Howard G. Buffett Foundation ми розширили цю роботу, провівши навчання для поліцейських Дніпропетровської та Запорізької областей, які щодня працюють у складних безпекових умовах.

Економіка готовності: «Погана підготовка — це феєрично дорого»

Війна завжди відбувається в умовах нестачі ресурсів — часу, обладнання чи людей. Тому питання полягає не лише в тому, скільки коштує якісне навчання, а й у зіставленні цієї ціни з наслідками неготовності.

«Джедай» пояснює це через економічну логіку: вартість порятунку, тривалого лікування та реабілітації важкопораненого в рази перевищує ресурси, необхідні для його якісного навчання та екіпірування.

«Підготовка захисника — це дорого. Хороша підготовка — це дуже дорого. А погана підготовка — це феєрично дорого», — зазначає інструктор.

Ця фраза точно описує підхід до будь-яких систем — від військової медицини до цивільного захисту, охорони здоров’я чи інституційної стійкості. Вкладення ресурсів у підготовку сьогодні дає змогу уникнути набагато більших втрат і витрат завтра.

Найкраща відповідь на кризу — превенція

Ще один наскрізний принцип розмови — превенція. Для «Джедая» найкращий спосіб зменшити наслідки будь-якої критичної ситуації — працювати ще до того, як вона виникла.

У сучасному світі межа початку конфліктів часто є неочевидною, і саме це становить найбільшу загрозу.

«Це дуже небезпечний момент, коли ви можете не зрозуміти, чи війна вже почалась, чи ні. І тут виявиться, що ви до цього просто елементарно не готові. Тому дуже важливо починати готувати свою систему, своїх спеціалістів і своє населення до потенційних конфліктів», — зазначає «Джедай».

Щоб пояснити важливість превенції, інструктор наводить побутову аналогію з автомобільним колесом: під час довгої поїздки завжди є ризик пробити колесо. Можна просто сподіватися, що цього не станеться, і в разі аварії опинитися в хаосі й стресі. А можна витратити одну годину заздалегідь: подивитися інструкцію, перевірити наявність запаски та домкрата.

Якщо ситуація трапиться — ви спокійно вирішуєте її за п’ять хвилин. Превенція та підготовка не викликають паніки — вони усувають хаос і дають спроможність діяти.

Не мілітаризм. Готовність

Наприкінці розмови «Джедай» проводить важливу межу між двома поняттями:

«Культура мілітаризму і культура готовності — це принципово різні речі».

Мілітаризм означає будувати все життя виключно навколо війни. Натомість культура готовності — це усвідомлення того, що поруч із нормальним життям, культурою, мистецтвом і розвитком у світі існують загрози. Вміти їх розпізнати й мати базовий алгоритм дій — це і є готовність.

Ця різниця є принциповою. Мета готовності — не зробити війну нормою, а зберегти можливість нормального, безпечного та демократичного життя навіть у світі, де існують ті, хто намагається його зруйнувати.

Independence Is a Work in Action

Українська незалежність живе в людях, які навчають інших. У захисниках і цивільних фахівцях, які знову й знову відпрацьовують необхідні навички. У командах та організаціях, які адаптують свої підходи до нових викликів.

Це постійний цикл: вчитися – адаптуватися – готуватися – діяти – вчитися.

Для Razom підтримка цих спроможностей є частиною ширшої місії: допомагати Україні стати безпечною, демократичною та в майбутньому процвітаючою країною.

Фінальні слова «Джедая» точно підсумовують цей підхід:

«Готовність. Готовність, готовність, ще раз готовність».

Незалежність — це не те, що одного разу здобули й відклали в історію. Це процес і свобода, яку потрібно щодня підтверджувати дією.

Вперше в Україні для військових медиків провели сертифікований курс з надання допомоги при тяжкій травмі ATLS

Published: 26 Серпня, 2026

У серпні в Києві військових медиків вперше пройшли офіційний сертифікований курс Advanced Trauma Life Support (ATLS) — міжнародну програму з надання допомоги пацієнтам із тяжкими травмами на ранньому госпітальному етапі. Учасниками стали лікарі, які щодня працюють із тяжкою бойовою травмою на різних етапах медичної евакуації — від стабілізаційних пунктів і передових хірургічних груп до військових госпіталів.

Навчання організувала Global Medical Knowledge Alliance (GMKA) у співпраці з Американською колегією хірургів та за фінансової підтримки Razom for Ukraine. Симуляційні тренінги проводили сертифіковані інструктори ATLS з Європи та США.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, за чотири роки повномасштабної війни в Україні поранено понад 41 тисячу цивільних. Реальна кількість може бути значно більшою, оскільки частину випадків неможливо підтвердити через відсутність доступу до окремих територій. Дані про поранених військових не розголошуються. В таких умовах потреба у фахівцях, підготовлених до роботи з тяжкими і множинними травмами, залишається критично високою.

ATLS навчає структурованого підходу до оцінки та раннього ведення пацієнта з тяжкою травмою. Він не замінює підходи, розроблені спеціально для бойового середовища, але дає медичним командам спільну основу для дій — від виявлення найбільших загроз життю до повторної оцінки стану та передачі пацієнта на наступний етап допомоги.

«Передусім ATLS дає структуру. Це основа, своєрідний наріжний камінь системи допомоги при травмі. Якщо всі мають однакове базове розуміння алгоритму xABCDE, первинного і вторинного огляду, а також постійної повторної оцінки отриманих даних, тоді у вас з’являється основа для системної роботи. Це також дає вам спільну мову для професійної комунікації», — пояснює курс-директор ATLS.

Довгострокова мета програми — використовувати ATLS не лише для потреб воєнного часу, а й для розвитку системи допомоги при травмі в Україні загалом.

«Важливо, щоб спільний підхід розуміли і застосовували не лише окремі лікарі, а цілі медичні команди. Саме тому впровадження ATLS в Україні не може обмежуватися кількома курсами для вузького кола фахівців. Наше завдання — сформувати українську спільноту провайдерів та інструкторів ATLS і створити систему, у якій сертифіковане навчання можна проводити регулярно, під національним управлінням», — говорить Катерина Потапова, співвиконавча директорка GMKA та програмна директорка з упровадження ATLS в Україні.

У серпні 2026 року проведення курсу для військових медиків підтримала Razom for Ukraine, яка працює над посиленням спроможностей української системи охорони здоров’я, зокрема у сфері травма-допомоги та медичної освіти.

«Робота Razom — це не лише відповідь на виклики, які принесла війна. Ми також працюємо над тим, аби українська система охорони здоров’я ставала сильнішою. Програма ATLS — один із найкращих прикладів цієї роботи. Лікарі з різних куточків України, зокрема з прифронтових регіонів, отримують надзвичайно важливі навички з надання допомоги при травмах, які вони потім застосовують у своїх лікарнях і передають своїм колегам. Для нас це внесок у майбутнє України», — Ден Солчаник, директор Razom Health, Razom for Ukraine.

Значення ATLS не обмежується воєнним часом, тому важливою є підготовка українських інструкторів, які в майбутньому зможуть долучатися до викладання програми, а також створення сталої моделі проведення курсів ATLS в Україні.

Підготовлені лікарі, українські інструктори та чіткі алгоритми залишаться частиною системи охорони здоров’я і після завершення війни. Ці знання потрібні для порятунку людей, які постраждали внаслідок ДТП, виробничих аварій, катастроф, падінь та інших травматичних подій. Саме тому розвиток ATLS в Україні є водночас відповіддю на нагальні потреби воєнного часу та внеском у довгостроковий розвиток системи допомоги пацієнтам із травмами.

Про програму

Навчання «ATLS: розширена допомога при травмі» впроваджується в Україні в межах масштабної ініціативи Global Medical Knowledge Alliance (GMKA) у тісній співпраці з American College of Surgeons, Mass General Brigham, Harvard Humanitarian Initiative та Harvard Medical School. Курс у серпні 2026 року реалізовано за підтримки Razom for Ukraine.

Довідка

Global Medical Knowledge Alliance (GMKA) — громадська організація, що працює над покращенням якості медичної допомоги в Україні, а також підтримує професійний розвиток медичних працівників через стратегічні партнерства з провідними українськими та міжнародними інституціями, зокрема Harvard Medical School, University of Toronto, Texas Medical Center та іншими.

Razom for Ukraine — провідний американський фонд, що відповідає на нагальні потреби України та інвестує у довгострокові системні рішення. Напрям Razom Health працює над посиленням української системи охорони здоров’я, підтримуючи медичні й освітні ініціативи та співпрацюючи з українськими й міжнародними партнерами.

Американська колегія хірургів, American College of Surgeons (ACS) — найбільша наукова та освітня організація хірургів у світі, заснована у 1913 році із центральним офісом у Чикаго, США. Вона об’єднує понад 95 000 членів у 144 країнах та встановлює високі етичні й професійні стандарти хірургічної практики. ACS Committee on Trauma розробляє та розвиває програму ATLS, визначає її освітні стандарти та підтримує впровадження програми в різних країнах світу.

Advanced Trauma Life Support (ATLS) — міжнародна освітня програма з надання допомоги пацієнтам із травмою, розроблена American College of Surgeons. Перший курс ATLS відбувся у 1978 році. Сьогодні ATLS викладають у понад 80 країнах світу, а навчання пройшли понад один мільйон медичних фахівців. Програма навчає системно й швидко оцінювати стан травмованого пацієнта, визначати та усувати найбільші загрози життю й організовувати подальшу допомогу.

American College of Surgeons є розробником і міжнародним власником програми ATLS та визначає її освітні стандарти. GMKA працює над впровадженням, розвитком та сталою реалізацією програми в Україні.

Шлях додому: як адаптивний спорт допомагає ветеранам повертатися до цивільного життя

Published: 25 Серпня, 2026

Для багатьох українських військових повернення з фронту стає початком нового етапу — відновлення, повернення до цивільного життя та пошуку нових опор.

Тренувальна зала в гаражі на Подолі — це окремий мікросвіт у центрі Києва. Тут звучать блюз і рок, а стіни з нефарбованої цегли вкриті прапорами та шевронами військових підрозділів. Сюди приходять ветерани й ветеранки, щоб тренуватися, опановувати боротьбу та проводити час серед людей, з якими не потрібно довго пояснювати власний досвід.

На матах панують азарт, жарти й відчуття команди. Тут можна зосередитися на русі, перевірити свої сили, підтримати інших і просто побути собою. Кожна людина повертається з війни з власною історією, потребами та темпом відновлення. Для когось важливо знову відчути впевненість у власному тілі, для когось — знайти спільноту, нову роль або простір, у якому можна планувати майбутнє.

Адаптивний спорт — це спортивні заняття, пристосовані до індивідуальних можливостей і потреб людини. Він може бути важливим складником фізичного відновлення, психологічної підтримки та соціальної взаємодії для ветеранів і ветеранок, особливо для людей з пораненнями або інвалідністю.

з 2025 року Разом підтримує проєкти, спрямовані на відновлення ветеранів і ветеранок через спорт, навчання і підвищення кваліфікації тренерів і інструкторів з адаптивного спорту, підтримку ветеранських лідерських програм і розвиток спільнот. Цього літа ми побували на заходах двох таких проєктів і побачили, як учасники не лише відкривають для себе нові можливості через спорт, а й передають свій досвід іншим, створюють безпечні простори та об’єднують навколо себе спільноти.

Новий етап

«Велика шана тим, хто зараз на передовій, і велика шана тим, хто повертається, — говорить Наталя, менеджерка проєкту “Нове покликання — професія для життя”. — Повернення до цивільного життя може бути непростим, тому ветеранам важливо відчувати підтримку суспільства».

Особливо відчутною потреба в такій підтримці є у невеликих громадах, де часто бракує доступної інфраструктури, фахівців і просторів для спілкування та спільної діяльності. Після повернення кожна людина проходить власний шлях адаптації. Коли необхідної допомоги поруч немає, переживання можуть залишатися без належної уваги, а людина — наодинці зі своїми труднощами.

Учасник проєкту Артем добре пам’ятає власний досвід після демобілізації:

«Були певні ментальні процеси, які мені не дуже подобалися».

Одного разу друг запросив Артема на тренування з джіу-джитсу. Спорт поступово став для нього важливою опорою:

«Це дало мені вектор руху: куди спрямовувати емоції, як розвантажуватися психологічно».

Майже десять років потому Артем залишається частиною спільноти джіу-джитсу. Власний досвід допоміг йому зрозуміти, наскільки важливими можуть бути рух, підтримка команди та відчуття належності до спільноти.

Інший учасник проєкту, ветеран Артем П., після поранення та двох ампутацій пройшов тривале лікування й відновлення.

«Я довгий час був без свідомості, майже два місяці постійно перебував під дією препаратів після операцій. Коли після цього повертаєшся до звичного життя, важко знову знайти своє місце», — розповідає він.

Важливою підтримкою для Артема залишалася його родина — дружина та донька. Згодом він долучився до проєкту з адаптивної стрільби з лука. Тренування допомогли йому краще пізнати можливості свого тіла, повернути відчуття впевненості та побачити нові цілі:

«Дуже важлива саме переоцінка: коли дивишся на себе не як на безпомічну людину, а відчуваєш, що ще багато чого можеш зробити».

Для Артема адаптивний спорт став не лише частиною фізичного відновлення, а й простором, у якому можна випробовувати власні сили, рухатися вперед і знову відчувати себе активним учасником життя.

Як працює адаптивний спорт?

Олег, головний тренер проєкту «Нове покликання — професія для життя», пояснює, що спорт розвиває відчуття тіла у просторі та допомагає навчитися його контролювати, а також розвиває відчуття балансу.

«Перші кілька місяців на тренуваннях ми вчимося правильно падати, щоб не травмуватися. Для людей з інвалідністю це навичка, яка може суттєво допомогти в побуті».

Здатність безпечно впасти, втримати рівновагу чи краще відчувати своє тіло здається дрібницею — поки одного дня не доводиться вчитися цього знову.

Робота з ментальним здоров’ям та ПТСР

Війна залишає після себе не тільки фізичні травми. Повернувшись додому, багато ветеранів стикаються з психологічними наслідками війни: посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), тривожністю, дратівливістю або відчуттям ізоляції. Спорт допомагає знайти безпечний спосіб працювати з цими станами.

Олег, який переважно викладає бразильське джіу-джитсу, деталізує механіку процесу: «У спорті ми перенаправляємо агресію людини з ПТСР у контрольоване русло. Ми знаємо, що це насильство несправжнє, воно може в будь-який момент припинитися, хоча на гормональному рівні ситуація сприймається як справжня. Коли спаринг закінчується, мозок отримує сигнал: я вижив. Виділяється дофамін, і стан людини покращується».

Таким чином адаптивний спорт працює комплексно — і з тілом, і з психікою. Проєктна менеджерка Наталя розповідає, як насправді важливо пропонувати різні шляхи під час реабілітації:

Спорт після терапії: Є хлопці, які спершу починають працювати з психологом, а потім пробують спорт.
Терапія після спорту: А є такі, яким навпаки потрібно спершу скинути напругу на тренуванні, і тільки тоді вони стають готові до роботи з психологом.

Відновлення сили духу

Адаптивний спорт не лише сприяє реабілітації, а й дає ветеранам можливості розвинути спортивну або тренерську кар’єру після демобілізації. З порівняно невеликим досвідом тренувань у 2–3 роки наші ветерани-спортсмени вже виходять на змагання та здобувають призові місця.

Наталя згадує: «У нас був хлопець з двома високими ампутаціями ніг, він тренувався всього рік та привіз додому золото».

Українці показують високі результати на світових змаганнях. На Всесвітньому чемпіонаті з джіу-джитсу в Абу-Дабі у 2025 році українська збірна виборола друге місце за командним заліком і третє — за національним.

Тренер Олег мріє про перше місце для нашої збірної та активно працює над цим:

«До цього в джіу домінували бразильці, вони звикли, що їх всі поважають. Ми в 2024-му ввірвалися, всі тоді були в шоці. В 2025-му ми виступили ще краще. Хочеться це розвивати, показати всьому світові, що ми сильні».

Привабливість адаптивного джіу-джитсу полягає ще й у тому, що цей спорт дає навички, які приводять параспортсменів до перемоги над сильнішими суперниками. Деякі підопічні Олега, які мають інвалідність, прагнуть виступати у звичайній категорії на змаганнях.

«Дійсно, у цьому спорті ти можеш перетворити свою інвалідність на свою фішку. Коли суперник стикається з цим уперше, він просто не знає, як діяти», — додає Олег.

Джіу-джитсу як «шахи»

Андрій, учасник проєкту «Спортивні амбасадори», досвідчений тренер з джіу-джитсу та оборонець Донецького аеропорту у 2014 році, називає цей спорт “шахами”: бій — це сутичка двох інтелектів, де супротивники вирішують складні задачі під тиском. Він пояснює, що цей вид спорту побудований не на фізичній перевазі, а на логіці, тактиці та вмінні використовувати силу суперника проти нього самого. Тому в джіу-джитсу слабший може перемогти сильнішого.

Українцям добре знайоме відчуття, коли перед тобою набагато могульніший суперник. У російській загарбницькій війні наші воїни знаходять у собі сили прийняти нерівний бій і шукають нестандартні рішення, щоб здобути перемогу. Для багатьох ветеранів адаптивне джіу-джитсу стає безпечним середовищем, де вони можуть пережити знайомі емоції війни, але вже без смертельної небезпеки — і відчути, що здатні контролювати ситуацію.

Від спортсменів — до лідерів громад

Тренування дають можливість ветеранам розділити їхній досвід з іншими побратимами як у боротьбі, так і поза нею. Для ветерана Артема тренувальна зала — це також простір, де можна зустрітися, відпочити й поговорити з рівними собі:

«Тут ті самі люди, з якими ми стояли в черзі до військкомату».

Артем мріє повернутися в рідне місто Умань, започаткувати там спільноту джіу-джитсу та об’єднувати навколо неї ветеранів.

Проєкти з адаптивного спорту, які підтримує фонд Razom, націлені саме на те, щоб дати активним ветеранам і ветеранкам інструменти для втілення мрії про створення і розвиток локальних осередків, розвивати ветеранські спільноти і можливості:

«Нове покликання — професія для життя» (реалізований благодійною організацією «ТМС-Боремось за Україну») — допомагає ветеранам здобути нову професію тренера з адаптивного спорту. Учасники навчалися тренерській роботі, реабілітаційним методикам, психологічній стійкості та розвитку підприємницьких навичок, отримали сертифікати та підтримку у вступі до НУФВСУ.

«Спортивні амбасадори 3.0» (реалізований благодійною організацією «СтратКом ЮА») — проєкт, спрямований на формування ветеранського лідерства в громадах через адаптивний спорт. Протягом 5 місяців учасники проходили навчання з лідерства, комунікацій, грант-менеджменту та розвитку локальних ініціатив. В офлайн-інтенсиві взяли участь 30 фіналістів з 20 громад. Щонайменше семеро з них реалізацію власних проєктів з розвитку адаптивного спорту в громадах.

Випускники цих проєктів поширюватимуть здобуті знання та досвід, охоплюючи сотні людей. Один підготовлений тренер зможе роками працювати з ветеранами, а один спортивний осередок — змінити життя цілої громади. Ветеран, який знову повірив у власні сили, нерідко сам починає допомагати десяткам інших пройти шлях відновлення. Так, крок за кроком, відновлюється не лише здоров’я окремих людей — формується сильна, згуртована Україна.

Автор: Марія Кричевська

Razom Co-Pilot Alumni: десятиріччя міжнародної медичної співпраці та розвитку української системи охорони здоров’я

Published: 30 Липня, 2026

Десять років тому перша хірургічна місія Razom уперше об’єднала українських та міжнародних лікарів. Відтоді те, що розпочиналося як невелика ініціатива, переросло у спільноту медичних фахівців, які продовжують навчатися одне в одного, обмінюватися знаннями та спільно працювати над покращенням хірургічної допомоги в Україні.

У червні цього року команда Razom зібрала в Києві понад 70 українських медичних працівників — лікарів, хірургів, медсестер і партнерів з усієї України — на зустріч випускників Co-Pilot Alumni.

«Наша місія — зміцнювати систему охорони здоров’я України через обмін знаннями, підтримку медичної освіти та розвиток міжнародного партнерства. Завдяки цій роботі українські медичні фахівці отримують доступ до світового досвіду, а досвід України стає важливим внеском у розвиток медицини у світі», — зазначила Юлія Шама, керівниця проєкту Razom Health Co-Pilot.

Співпраця між цивільною та військовою медициною є надзвичайно важливою. Вона будується на довірі, постійній комунікації та спільній роботі. Протягом останніх десяти років ми разом із медичними фахівцями розвивали цю співпрацю через місії, навчання, конференції, стажування та спільну роботу в операційних — в Україні та США. Ми працювали над покращенням допомоги пацієнтам із травмами, отриманими внаслідок війни, підтримуючи такі напрями, як нейрохірургія, ортопедія, реконструктивна хірургія обличчя, травматологія та медсестринство. Сьогодні ця співпраця стала справжнім партнерством, у якому обидві сторони діляться досвідом і вчаться одна в одної.

«Це ефект кіл на воді: рятуючи Україну, світ також рятує себе. Сполучені Штати та міжнародні партнери, особливо Razom, надають українським хірургам експертизу, знання та підтримку. Водночас українські лікарі щодня рятують життя у найскладніших умовах війни, створюючи унікальний клінічний досвід, який повернеться до світової медичної спільноти через нові підходи, знання та стандарти, що можуть допомогти рятувати пацієнтів у всьому світі», — наголосив Андрій Сірко, професор-нейрохірург, завідувач Центру церебральної нейрохірургії лікарні ім. Мечникова (Дніпро).

Тетяна Павличук, щелепно-лицевий хірург, долучилася до роботи Razom під час місії Face the Future в Івано-Франківську чотири роки тому. Відтоді вона разом із командою працює над покращенням допомоги пацієнтам із травмами, отриманими внаслідок війни. Згадуючи перші дні повномасштабного вторгнення, вона розповідає, як Razom та мережа американських експертів допомогли змінити клінічні підходи й підтримали створення нових стандартів лікування таких травм.

«Коли почалася повномасштабна війна, це стало величезним викликом для нашої медичної спільноти. Ми ніколи раніше не стикалися з такими видами травм. Ми почали шукати партнерів і крок за кроком вибудовували ці зв’язки. Наші міжнародні колеги приїжджали в Україну, а ми їздили до Сполучених Штатів на курси та навчання. Ми повертали ці знання в Україну та впроваджували нові підходи, яких раніше в нас не існувало», — сказала Тетяна.

Досвід українських лідерів

Зустріч Co-Pilot Alumni об’єднала медичних фахівців, які зібралися, щоб поспілкуватися, обмінятися досвідом і разом поговорити про майбутнє хірургічної допомоги в Україні. Важливими темами зустрічі стали навчання молодих лікарів і роль міжнародної співпраці.

Під час заходу українські експерти ділилися своїм досвідом, а учасники також працювали у тематичних сесіях, де обговорювали спільні виклики та подальші кроки. Серед спікерів були:

Вікторія Ковач — «Лідерство в контексті»
Оксана Попова — «Американська колегія хірургів: український погляд»
Андрій Сірко — «Від досвіду війни до світових стандартів: як українська та американська команди змінюють підходи до лікування черепно-мозкових травм»
Юрій Дем’ян — «Як міжнародне партнерство допомагає зберігати кінцівки в Україні»
Тетяна Павличук — «Реконструктивні та відновлювальні втручання у пацієнтів із травмами обличчя»
Наталія Ружило — «Професія, яка підтримує роботу системи: як змінилося медсестринство під час війни та чи можливі системні зміни за цих умов».

Від виступів — до спільної роботи

Якщо виступи надихали учасників новими ідеями, то робочі групи за спеціальностями допомогли перетворити ці ідеї на конкретні плани на майбутнє.

Нейрохірурги обговорили впровадження сучасних ендоваскулярних і гібридних хірургічних методик, розробку українських клінічних протоколів на основі досвіду війни, а також посилення співпраці між військовою та цивільною медициною через чіткі маршрути направлення пацієнтів і командну роботу різних спеціалістів.
Ортопеди наголосили, що досвід України під час війни став однією з її найбільших переваг. Учасники говорили про те, як перетворити індивідуальний досвід лікарів на системні зміни — через єдині протоколи лікування, наставництво для молодих фахівців, розвиток професійних об’єднань і покращення маршрутів пацієнтів.
Робоча група з реконструкції обличчя визначила ключові пріоритети на майбутнє: подолання нестачі фахівців, створення національних стандартів лікування, розвиток мультидисциплінарної допомоги та покращення доступу до реабілітації й лицевих протезів.
Представники медсестринства наголосили на нагальній потребі у безпечних стандартах забезпечення персоналом, більшому визнанні професії на законодавчому рівні, розширенні можливостей для навчання, покращенні оплати праці та більшій професійній самостійності — усе це необхідно для створення стійкої системи охорони здоров’я.

Попри те, що кожна спеціальність має свої виклики, усі робочі групи дійшли спільного висновку: майбутнє української охорони здоров’я залежить не лише від високого рівня медичної допомоги, а й від побудови сильніших систем, інвестицій у людей та подальшої співпраці між установами й різними напрямами медицини.

«Я хочу відзначити наших українських лікарів і медсестер, які, попри виклики війни та обмежені ресурси, продовжують розвиватися, адаптуватися й знаходити нові способи допомагати своїм пацієнтам. Але найбільше надихає спільнота, яку вони створюють», — сказала Ірина Мацюк, координаторка проєкту Co-Pilot.

Наталія Ружило, яка розповідала про зміни ролі медсестер в Україні, також наголосила на важливості підтримки, яку Україна отримує від спільноти Razom.

«Поки ми маємо цю підтримку, ми знаємо, що не залишаємося самі. Сила цієї глобальної спільноти — особливо наших партнерів у Сполучених Штатах — допомагає Україні рухатися вперед. Ми стаємо сильнішими, бо знаємо: поруч є люди, які стоять із нами», — сказала Наталія Ружило, заступниця медичного директора з питань медсестринства Івано-Франківської обласної клінічної лікарні та директорка Прикарпатської школи медсестринства.

Вимірюючи вплив

За роки роботи понад 300 медичних волонтерів із Північної Америки долучилися до місій Razom Co-Pilot в Україні, понад 500 українських лікарів і медсестер взяли участь у програмах, а тисячі медичних фахівців отримали доступ до навчання, освітніх можливостей і міжнародного обміну досвідом.

Відгуки учасників зустрічі Alumni показали силу цих професійних зв’язків. Понад 92% учасників встановили нові професійні контакти між різними напрямами, а така сама кількість учасників зазначила, що вже мають конкретні плани для майбутньої співпраці. Крім того, понад 84% учасників сказали, що теми робочих груп відповідали реальним викликам, із якими вони стикаються у своїй клінічній практиці.

Але найбільше досягнення неможливо виміряти цифрами — це люди. Українські медичні фахівці, які сьогодні стають викладачами, наставниками, новаторами та лідерами змін у своїх лікарнях і професійних спільнотах. Саме так відбуваються довготривалі зміни.

«Це була тепла зустріч, яка зібрала людей, із якими ми працюємо вже багато років. Вона нагадала мені велике святкування дня народження, де ти знайомиш між собою людей, яких дуже цінуєш. Але в цьому випадку їх об’єднує не одна людина, а тисячі українців, яких вони намагаються врятувати», — сказала Алекс Домарадські, менеджерка проєкту Co-Pilot.

Довгий шлях боротьби за одну кінцівку: історія захисника, українських і американських хірургів

Published: 29 Липня, 2026

Один вибух, три евакуаційні шпиталі й хірурги з двох континентів, які об’єдналися біля операційного столу в Дніпрі, щоб повернути пораненому бійцю право стояти на власному весіллі.

ДНІПРО — «У неділю мала приїхати майбутня теща», — Олексій усміхається так, ніби ми говоримо не в палаті реанімації лікарні Мечникова, а десь на кухні за чашкою чаю.

За кілька хвилин він почне говорити про відкритий перелом, інфекцію, десятки операцій і місяці лікування. Але спочатку розповідає про весілля.

Йому двадцять три. Він народився в Черкасах, рано втратив батька. Мама сама тягнула трьох дітей у крихітній квартирі в Кривому Розі. Після навчання Олексій мав працювати електриком на водоканалі, але виникла проблема з пропискою — довелося зайти до військкомату.

«Ну, куди вже діватися», — знизує плечима.

Так у 19 років він опинився на строковій службі. Без красивих гасел про обов’язок він чесно каже: «Пройшов усе, що треба було». Став зв’язківцем, сержантом за духом, якщо не за званням — тим, до кого йшли, коли «лягав» зв’язок або плуталися карти. Коли на початку 2024 року він потрапив до бойової бригади на Лиманський напрямок, усе набуло іншої ваги. Потім була Донеччина, згодом — Сумщина.

Саме там, між ротаціями й чергуваннями, він зустрів її. Батьки його фронтового товариша підгодовували підрозділ домашньою їжею. Під час одного з таких візитів Олексій познайомився з їхньою донькою. Коли дружба переросла в щось більше? Олексій лише посміхається: «Тепер усе йде до того, щоб одружитися».

Він планує весілля так природно, наче йдеться про плани на вихідні. Хоча за вікном палати шумить прифронтове Дніпро, а з його власної правої ноги стирчать медичні штифти.

День, коли все змінилося

Того дня вони поверталися із завдання. Дорога була знайомою, найнебезпечніше, здавалося, залишилося позаду. Але війна б’є тоді, коли починаєш вірити, що все закінчилося.

«На дорозі нас уже чекали два FPV-дрони. Засідка», — згадує Олексій.

Один безпілотник висів попереду, інший наздоганяв машину ззаду. Побратим відкрив вогонь на ходу. Лічені секунди, свист, вибух упритул.

Машина різко зупинилася. Хлопці почали вистрибувати на асфальт. Олексій теж намагався вибратися, але права нога просто не витримала ваги тіла. «Я подумав, що прилетів якийсь осколок». Він спробував підвестися ще раз — безрезультатно. Вибух практично зруйнував значну частину кістки.

Перший турнікет від шоку випав із рук. Другий вдалося затягнути самостійно. Пізніше лікарі скажуть, що артерія дивом залишилася цілою — розпечені уламки пройшли в міліметрах від магістральних судин. Це «везіння» і стало єдиним квитком для порятунку ноги.

Про себе Олексій майже одразу перестає говорити. Він перераховує екіпаж: один побратим загинув на місці, іншому розірвало руку й ампутували три пальці, третій дістав важку контузію.

«Один уже повернувся на службу, — коротко кидає Олексій. — Інші ще лікуються».

Далі була розмита, заліта анальгетиками череда евакуацій: прифронтовий стабпункт у Запорізькій області, шпиталь, апарати зовнішньої фіксації, і, нарешті, реанімація лікарні імені Мечникова — одного з головних центрів, куди евакуюють найважчих поранених із фронту.

«Великий дефект — не показання до ампутації»

«Я дуже добре пам’ятаю Олексія», — каже ортопед-травматолог Максим Макаренко. Через його операційну пройшли тисячі мінно-вибухових травм, але цей випадок був особливим.

«Зазвичай пацієнти з настільки зруйнованою кінцівкою мають політравму: ушкодження голови, розірвані легені чи живіт, — пояснює лікар. — У випадку Олексія постраждала лише нога. Решта організму була цілою. А це означало, що ми маємо біологічний ресурс боротися за кінцівку, а не просто рятувати життя швидкою ампутацією».

Саме в цей час до Мечникова прибула американська медична місія проєкту Co-Pilot від фонду Razom. До операційної Макаренка увійшов доктор Крейг Сільвертон — американський ортопед із колосальним досвідом воєнної хірургії. Разом вони провели кілька етапів очищення рани від некротичних тканин та встановили цементний спейсер — тимчасову конструкцію, яка замінила втрачений фрагмент кістки, стримувала інфекцію та готувала ногу до майбутньої реконструкції.

Коли стан Олексія стабілізувався, його перевели до Вінниці — шпиталь Мечникова мав звільняти ліжка для нових поранених, що щогодини надходили з нуля.

Перед від’їздом лікар і пацієнт обмінялися номерами. Формально історія завершилася, але Олексій продовжував щотижня надсилати Макаренку у Viber рентгенівські знімки, результати аналізів та фотографії перев’язок. Коли у Вінниці лікарі заговорили про можливість евакуації Олексія на лікування за кордон, хлопець написав у Дніпро.

«Якщо довіряєш — приїжджай до нас. Скоро знову працюватимемо з американцями», — відповів Макаренко. «Я до вас», — написав Олексій.

Три слова, які важили більше за будь-які медичні консиліуми.

Трансатлантичний консиліум

За кілька тижнів Олексій знову лежав на операційному столі в Дніпрі. Цього разу до команди долучився професор Роман Гайда — американський ортопед українського походження. Його батьки емігрували до США після Другої світової війни, але виховали сина в українській культурі. Гайда за плечима мав службу в армії США, тисячі операцій та лікування поранених у Перській затоці, Іраку та Афганістані.

«Якщо поєднати моє походження, військову медицину і досвід бойових травм, я просто не міг не приїхати», — каже доктор Гайда. Проте слово «місія» він не любить.

«Я приїжджаю працювати разом із ними, а не вчити. Українські лікарі сьогодні мають унікальний досвід, якого немає більше ніде у світі. Ми навчаємося одне в одного».

Напередодні операції Олексія Макаренко та Гайда годинами сперечалися біля рентгенівських знімків. Вони не ділилися на «іноземних зірок» та «місцевих лікарів» — це була одна команда, що шукала технічне рішення для майже неможливого випадку.

«Такі операції завжди залишають багато невизначеності. Наше завдання — зробити все можливе, щоб пацієнт отримав шанс повернутися до нормального життя» – говорить Роман.

Великий кістковий дефект, перенесена інфекція та ризик ускладнень означали, що гарантій немає.

«Ми йшли до цього дня кілька місяців, — каже Макаренко. — Найбільше хотілося, щоб Олексій отримав шанс знову стати на ноги».

Фотографії інших

З моменту тієї операції минуло кілька місяців. Вона пройшла успішно. Ампутації вдалось уникнути Реконструктивна хірургія — це довга гра, і Олексій зараз проходить реабілітацію і вже ходить з одною милицею.

«Найбільша радість для хірурга настає не тоді, коли закінчується операція, — посміхається Максим Макаренко. — А коли пацієнт вперше встає на ноги. Саме тоді розумієш, заради чого все це було».

Для Романа Гайди ця історія стала символом того, чим насправді є проєкт Co-Pilot — не просто благодійністю, а рівноправним партнерством, де американські технології поєднуються з титанічним, конвеєрним досвідом української війни.

Коли ми прощалися з Олексієм і попросили його надіслати кілька фотографій для цього матеріалу, він не задумуючись відповів: «У мене є фото з побратимами. Надішлю».

Не свої фото. Побратимів.

За кілька годин розмови він жодного разу не поскаржився на біль чи долю. Він згадував хлопців, маму, наречену, лікарів у трьох містах і медсестру Настю, яка одного разу принесла йому в палату домашній яблучний рулет.

Коли ми йшли, він знову заговорив про тещу та весілля. Боротьба хірургів із двох континентів навколо його розтрощеної ноги насправді була боротьбою не за кістку чи м’язи. Це була боротьба за те, щоб двадцятитрирічний сержант зміг стояти на власному весіллі на повний зріст.

Нейрохірургічна місія Razom: американські та українські лікарі провели 37 складних операцій

Published: 23 Липня, 2026

Одразу дня після масштабної атаки на Київ, команда лікарів побачила наслідки російських ударів на власні очі, зокрема район станції метро “Лукʼянівська”. Так почалась чергова хірургічна місія. Але крім знищених будинків, команда американських лікарів побачили те, що надихає їх повертатись іншу сторону — неймовірну українську стійкість.

Razom for Ukraine організував міжнародну нейрохірургічну місію CO-PILOT NEURO, яка відбулася 12–20 червня у Києві, Дніпрі та Львові. Протягом дев’яти днів українські та американські фахівці спільно провели 37 безкоштовних високотехнологічних операцій для пацієнтів у чотирьох медичних закладах.

До України прибули провідні американські інтервенційні нейрорадіологи та нейрохірурги, доктори Максим Шапіро та Кім Нельсон. Разом з українськими командами лікарів вони виконували найскладніші ендоваскулярні втручання та одночасно обмінювалися професійним досвідом безпосередньо під час операцій.

Ключова особливість місії — обмін хірургічним досвідом між американськими й українськими нейрохірургами. Місія охопила три міста — Київ, Дніпро та Львів. У кожному з них американські та українські лікарі працювали пліч-о-пліч, надаючи допомогу пацієнтам із найскладнішими судинними захворюваннями головного мозку.

«Це і є справжні системні зміни, про які ми говоримо, організовуючи наші хірургічні місії. Ми отримуємо не тільки допомогу від американських лікарів, а й цінні знання, які залишаються в Україні та працюють після завершення кожної місії», — підкреслила керівниці проєкту Razom Health Co-Pilot Юлія Шама.

За час місії лікарі виконали широкий спектр складних нейроінтервенційних втручань, зокрема лікування церебральних аневризм, артеріовенозних мальформацій, дуральних артеріовенозних фістул, реканалізацію та стентування венозних синусів, а також втручання при травматичних ушкодженнях судин голови та шиї. Допомогу отримали цивільні та військові пацієнти з різних регіонів України.

У Дніпрі команда працювала в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені Мечникова, де лише за три дні було виконано 12 складних нейроінтервенційних втручань. Загалом за час місії лікарі провели години в операційних, виконуючи найскладніші втручання та паралельно забезпечуючи безперервну невідкладну допомогу, зокрема пацієнтам з ішемічним інсультом.

«Працювали з ранку до ночі, вкладаючи всю свою енергію, знання та натхнення для вирішення дуже неординарних завдань. Справжня командна гра, і ми всі разом працювали заради однієї мети — зберегти життя українців та покращити якість медичної допомоги в Україні», — зазначив нейрохірург Юрій Чередніченко.

Протягом усієї місії доктори Максим Шапіро та Кім Нельсон працювали разом з українськими нейрохірургами у межах CO-PILOT NEURO. Такий підхід дозволив українським спеціалістам безпосередньо опановувати сучасні методики ендоваскулярного лікування та обмінюватися досвідом під час виконання складних клінічних випадків.

Завершальним етапом місії став Львів, де поряд із проведенням операцій відбулася лекція «Сучасні аспекти ендоваскулярного лікування патології центральної нервової системи». У навчальному заході взяли участь 26 українських лікарів. Освітню програму також організував Razom for Ukraine, адже розвиток професійних компетенцій українських медиків є одним із ключових напрямів підтримки системи охорони здоров’я.

Попри тривоги та нові атаки, місія продовжилася. Команди, які приїжджають в Україну, не відмовляються від своїх планів — вони знають, що їхня допомога потрібна. І саме українська стійкість та мужність дають їм сили продовжувати.

Razom об’єднує українських і міжнародних медиків: 5 фактів про участь у SOMA 2026 — одній із наймасштабніших конференцій з тактичної медицини

Published: 22 Липня, 2026

У мережі завірусилося відео, на якому українські фронтові медики, що приїхали до США для обміну досвідом, вперше бачать океан. Емоційні кадри з узбережжя, де військові після виснажливих фронтових буднів щиро реагують на побачене, швидко розлетілися соцмережами та зворушили тисячі користувачів.

Утім, за цими кількома секундами відео стоїть значно більша історія. Медики прибули до США за підтримки Razom for Ukraine, щоб перейняти досвід у міжнародних колег та поділитися власною практикою в умовах війни. Розповідаємо 5 цікавих фактів про цю поїздку.

Українські медики на SOMA 2026

Razom for Ukraine привезли 10 українських фронтових медиків — зокрема представників 3-го армійського корпусу, підрозділу «Хартія» — на конференцію SOMA 2026 у Ролі, штат Північна Кароліна (27 квітня — 1 травня). SOMA є однією з провідних світових конференцій із тактичної та оперативної медицини.

Razom Health

Razom підтримав провідних українських медиків з фронту на SOMA 2026

27 Травня 2026

2. Найкраще дослідження конференції

Українське дослідження, представлене на SOMA 2026 (одне з понад 60), отримало відзнаку як найкраща наукова робота конференції. Воно показує, як дрони змінили тактичну медицину на фронті: близько 70% евакуацій поранених тривають понад 6 годин, а в окремих випадках — дні або навіть тижні. Безліч евакуацій сьогодні здійснюються за допомогою наземних безпілотних платформ через високу загрозу FPV-дронів, а близько 65% турнікетів накладаються без клінічних показань, що вказує на суттєві навчальні прогалини. Після виявлення прогалин у підготовці запровадили стандартизоване навчання бойових рятувальників (Combat Life Saver) за протоколами TCCC, що зменшило ризик ускладнень через неправильне або надмірно тривале застосування турнікетів у бойових умовах.

Дослідження розробила група тактичної медицини 3-го армійського корпусу ЗСУ — Данило Ївженко та Микола Худолій. Обидва увійшли до складу української делегації з десяти медиків, організованої Razom for Ukraine.

Razom Health

Українське дослідження з тактичної медицини визнане найкращим на конференції SOMA 2026

15 Травня 2026

3. Микола Худолій і Данило Ївженко: про досвід фронту

Якщо хочете ближче познайомитися з учасниками поїздки, перегляньте інтерв’ю з Миколою Худолієм та Данилом Ївженком із 3-го армійського корпусу ЗСУ. У відео вони розповідають про дослідження, яке отримало нагороду на SOMA 2026, вплив дронів на евакуацію поранених, а також про те, як український досвід змінює підходи до тактичної медицини у світі.

4. Ще одна важлива нагорода SOMA 2026 для Warren Dorlac

Нагороду на SOMA 2026 також отримав полковник у відставці, колишній хірург-травматолог Військово-повітряних сил США Warren C. Dorlac, який співпрацює з Razom for Ukraine у сфері медичної освіти та підготовки українських фахівців. Він був відзначений за внесок у розвиток військової медицини та системи допомоги при бойових травмах. Дорлак багато років працював над розвитком травматологічних систем у США та Німеччині (зокрема в Landstuhl Regional Medical Center), а з початку повномасштабного війни в Україні він неодноразово долучався до навчальних ініціатив і співпраці з українськими медиками, зокрема виступав клінічним директором і співорганізатором програми ASSET+ у Києві.

Razom Health Razom Heroes

Полковник у відставці Воррен С. Дорлак: чому один із найавторитетніших американських фахівців із бойової травми продовжує підтримувати Україну

01 Червня 2026

5. Вірусний момент на океані

Відео, яке набрало майже півмільйона переглядів і згодом з’явилося в українських медіа, було зняте на Кароліна-Біч у Північній Кароліні — за день до конференції. Для більшості хлопців це був перший океан у житті, як і перша поїздка до США та перший досвід подорожі за кордон. Саме тому команда Razom вирішила провести цей день біля океану — особливо зважаючи на те, що хлопці щойно повернулися з фронту. Хотілося дати їм можливість просто відпочити, переключитися й побути поза межами війни. Згодом хлопці назвали цей день одним із найцінніших спогадів у своєму житті.

«Між хвилинами і вічністю»: як працює стабілізаційний пункт на війні

Published: 9 Липня, 2026

Наша команда побувала на стабілізаційному пункті неподалік лінії фронту — менш ніж за 20 кілометрів від зони активних бойових дій. Саме сюди після евакуації доставляють поранених, а медики працюють у реальності, де між життям і смертю часто залишається лише кілька хвилин. Ми говорили з хірургом, анестезіологом та командою, яка щодня працює в цих умовах, про те, як виглядає стабілізаційний пункт зсередини, чому головною проблемою війни залишається час, як телемедицина рятує життя прямо під обстрілами та що насправді означає фраза “золота година” на сучасному фронті.

Час, якого немає: евакуація і межі медицини

Стабілізаційний пункт на війні – це не лікарня у звичному розумінні й не просто проміжна ланка між полем бою та госпіталем. Це місце, де медицина працює в умовах, коли час уже втрачено або майже втрачено, а рішення потрібно ухвалювати швидше, ніж дозволяє нормальна людська психіка. Саме тут поранений, якого вдалося евакуювати з позицій, вперше потрапляє в руки команди, здатної не лише зупинити критичну кровотечу чи знеболити, а й стабілізувати його настільки, щоб він пережив наступний етап – транспортування, операцію, госпіталь, реабілітацію.

Анестезіолог Дмитро, який працює на стабілізаційному пункті, говорить про свою роботу без романтизації. У його словах немає пафосу, хоча сама реальність, яку він описує, сильніша за будь-який пафос. Найбільше його болить не складність поранень і не виснаження команди, а те, що іноді пораненого неможливо вчасно забрати з поля бою. “Найбільше, що мене засмучує, – це неможливість вчасно евакуювати пораненого з поля бою”, – пояснює він. “Ми знаємо, що людина поранена, ми готові, умови для надання допомоги є, але пацієнта з поля бою іноді евакуювати або дуже довго, або взагалі не вдається”.

У військовій медицині часто говорять про “золоту годину” – критичний проміжок часу після поранення, коли шанс врятувати життя найбільший. Але на цій війні, особливо на окремих ділянках фронту, ця формула не завжди працює. Лікар формулює це майже гірко: “Як там кажуть – золота година, а в нас золотий тиждень”. Бували випадки, коли поранені залишались на позиціях надто довго, а медики могли підтримувати їх лише дистанційно: скидати антибіотики дронами, консультувати, що вводити, як розводити препарати, що робити до моменту евакуації.

Саме тут проявляється одна з ключових реальностей сучасної фронтової медицини: проблема не завжди в тому, що немає фахівців, ліків чи навичок. Дуже часто проблема в тому, що між пораненим і лікарем лежить поле бою – з дронами, артилерією, зруйнованими дорогами, погодою, відсутністю безпечного маршруту й постійним ризиком для евакуаційних груп. Тому стабілізаційний пункт працює не лише з тілом пораненого, а й з наслідками затримки, яку медицина не контролює.

У таких умовах телемедицина перестає бути модерним словом із презентацій і стає практичним інструментом виживання. Лікарі консультують бойових медиків і бійців через зв’язок, іноді фактично керуючи наданням допомоги в реальному часі. “Ми дзвонили, казали, що робити: як перев’язувати, що затискати, де тампонувати”, – згадує хірург Євген. В одному з випадків, за його словами, під дистанційним контролем вдалося зняти турнікети, проконтролювати кровотечу й урятувати кінцівку. Це не замінює евакуацію і не скасовує потреби в хірургії, але іноді саме така дистанційна підтримка дає людині шанс дочекатися допомоги.

Робота на межі: стабілізація, рішення і відповідальність

Коли пораненого нарешті доставляють на стабілізаційний пункт, команда має діяти швидко, але не механічно. Стабілізація – це не хаотичний набір дій і не автоматичне “зашити й відправити далі”. Це складний процес, у якому кожен крок залежить від стану пацієнта: чи він у шоку, чи замерз, чи є масивна крововтрата, чи стабільний тиск, чи може організм витримати втручання. “Привозять хлопця: він мокрий, холодний, незнеболений. Його треба роздягнути, укласти, витерти, зігріти, забезпечити анестезіологічну допомогу, стабілізувати по тиску та інших показниках. І тільки потім хірургічна група може безпечно працювати”, – пояснює хірург Євген.

Саме тому час роботи на стабпункті неможливо вкласти в одну таблицю. Якщо пацієнт відносно стабільний, допомога може зайняти 15–20 хвилин. Якщо стан важкий, лікарі можуть працювати дві або три години. Для цивільної уяви це може здаватися довго, але для фронтової медицини це іноді єдина можливість не втратити людину ще до госпіталю. “Медицина – це не завжди два плюс два”, – каже хірург. “Тут усе залежить від стану пацієнта, об’єму поранення, об’єму допомоги й стабілізаційних заходів”.

Окрема складна тема – ампутації та тяжкі травми кінцівок. На стабілізаційному пункті, за словами лікаря, не йдеться про “планові” ампутації в госпітальному сенсі. Якщо кінцівка нежиттєздатна, команда не намагається робити остаточне рішення там, де для цього немає всіх умов. Їхнє завдання – стабілізувати пацієнта, не погіршити його стан, зберегти те, що може мати значення для подальшої роботи хірургів і протезування, та передати людину на наступний рівень допомоги. “Госпіталь формує культю вже більш адаптовано до протеза”, – пояснює Євген. “Якщо ми бачимо, що кінцівка нежиттєздатна, ми не знімаємо турнікет, робимо хірургічну обробку, стабілізуємо і готуємо до транспортування”.

Це важливо розуміти: стабілізаційний пункт – не місце “остаточного лікування”. Це місце, де пораненого мають перевести зі стану катастрофи у стан, у якому його можна транспортувати далі. Тут не завершують історію пацієнта, а дають їй шанс продовжитися. У цьому сенсі робота анестезіолога є однією з центральних: він не просто “дає наркоз”, а фактично веде пацієнта через найнебезпечніший проміжок — між неконтрольованим станом після поранення і можливістю хірургічного втручання.

Війна при цьому постійно руйнує будь-яку стерильну картинку медицини. Пацієнтів можуть привозити на квадроциклах, на імпровізованих ношах, у багнюці, мокрими, холодними, після тривалого перебування на позиціях. Лікар згадує випадки, коли поранений фактично “залітав” на стабпункт у стані, де видно було лише очі, а все інше — багнюка, одяг, кров, виснаження. Команда зрізає речі, витягує людину, оцінює стан і починає працювати. Це та реальність, у якій стабпункт існує щодня: не в умовах ідеального протоколу, а в умовах війни, яка кожного разу приносить інший сценарій.

Вплив і системні зміни: від досвіду до стандартів

Попри це, медики говорять не лише про виживання, а й про розвиток. Один із запитів, який звучить у розмовах, — більше можливостей для навчання, професійного обміну, участі в конференціях, майстер-класах і курсах. Це не “бонус” і не абстрактна самоосвіта. Для людей, які щодня працюють із найтяжчими наслідками війни, розвиток означає кращі рішення, менше помилок, швидше реагування й більший шанс для пацієнта. У розмові прямо звучить потреба в оплаті конференцій, курсів, виїзних майстер-класів і обміну досвідом зі спеціалістами.

Уже зараз в Україні запускаються або обговорюються окремі навчальні напрями: курс ASET, майбутній ATLS, робота з інфекційним контролем, навчальні ініціативи, пов’язані з Razom Health. Окремо згадується, що інфекції в госпіталях є настільки серйозною проблемою, що потребують фактично цілого напряму роботи. Це ще один доказ того, що фронтова медицина не закінчується на стабілізації. Поранений проходить довгий шлях, і якість кожного етапу впливає на результат: від першої допомоги на позиції до евакуації, стабпункту, госпіталю, інфекційного контролю, реабілітації та повернення до життя.

У цьому контексті ключову роль відіграє програма Razom Heroes, яка працює не з окремими випадками, а з системою в цілому. Йдеться про підготовку бойових медиків, інструкторів, забезпечення підрозділів, розвиток навчальних програм і створення умов, у яких досвід фронту не залишається на рівні окремих історій, а перетворюється на стандарти. Саме через такі програми формується зв’язок між реальністю стабілізаційного пункту та довгостроковими змінами: впровадження навчальних курсів, розвиток телемедицини, підтримка інструкторських програм, систематизація знань і передача їх іншим підрозділам.

Стабілізаційний пункт — це місце, де медицина найменше схожа на красиву історію і найбільше схожа на боротьбу з часом. Тут не завжди можна врятувати всіх. Тут не завжди можна зробити те, що лікар знає і вміє зробити, бо пацієнт може просто не доїхати. Тут “золота година” іноді перетворюється на дні очікування, а телемедицина стає тимчасовим мостом між позицією і лікарем. Але саме тут видно найважливіше: українська військова медицина не просто реагує на війну — вона вчиться, адаптується, створює нові практики й намагається перетворити досвід кожного поранення на знання, яке допоможе врятувати наступного.

І, можливо, найточніше роботу стабпункту можна описати не героїчними словами, а дуже практично: це місце, де людину намагаються довести до наступного шансу. До госпіталю. До операції. До протеза. До реабілітації. До життя після поранення.

Саме тому головне питання для цієї системи — не лише скільки медиків працює на стабілізаційному пункті і яке обладнання вони мають. Головне питання — як зробити так, щоб поранений дістався до них раніше, щоб лікарі мали більше часу, щоб телемедицина стала системною, щоб навчання було регулярним, а досвід фронту не губився в окремих історіях, а перетворювався на стандарти.

Бо на війні медицина часто починається не тоді, коли пацієнт потрапляє на стіл. Вона починається значно раніше – у момент, коли хтось має встигнути його забрати.